Реформа старшої школи: заради грантів чи заради дітей?

Автор: Оксана Онищенко, редакторка відділу освіти та науки ZN.UA

Реформа НУШ опинилася в епіцентрі скандалу. Вперше за майже десять років її існування невдоволення вилилося не в кулуарні розмови в учительських чи суперечки у соцмережах, а в цілком реальну петицію від імені батьків, розміщену на сайті уряду, з вимогою призупинити процес.

За даними опитування Асоціації міст України (АМУ), проведеного ще у квітні 2025 року, в якому взяли участь 995 громад, 70% вважають, що треба призупинити реформу до завершення воєнного стану. І це серйозний симптом, адже саме органи місцевого самоврядування мають забезпечити її реальне впровадження.

Суспільство справді збурене. Це вже не можна списати на «окремі голоси несвідомих противників змін». Конфуз, якщо його вчасно не залагодити, може серйозно вдарити по рейтингах влади, які й без того хитаються під тиском корупційних скандалів і критики за кадрову політику — коли лояльність дедалі частіше підміняє професіоналізм.

А міжнародні донори, які роками вкладали в реформу НУШ значні кошти, цілком логічно запитають: де ж результат? І головне — чи є кому за нього відповідати?

На килим

Міністра освіти і науки вже викликали на килим у парламент на 8 квітня, аби він розповів про підготовку реформи старшої школи. І цього ж дня заплановано засідання профільного парламентського комітету — парламентарі вже збирають пропозиції громад.

А тим часом МОН та офіс президента також намагаються достукатися до громад.

За нашими даними, на внутрішній нараді з обласними освітянськими керівниками 24 березня Оксен Лісовий озвучив три ключові меседжі:

1. НУШ — це питання політичне.

2. Не буде НУШ — не буде фінансування від міжнародних партнерів.

3. Громади треба «дотиснути», щоб вони не відмовлялися від реформи.

До того міністр та його заступниця Надія Кузьмичова провели закриту зустріч із журналістами. Якщо метою команди міністерства було пояснити суспільству, що відбувається з реформою та знизити напругу, логічніше було б говорити публічно. Але обрали інший формат — лише для тих, кого хоче бачити МОН. Формат, що дає змогу зміцнити тили й не втратити контролю над ситуацією.

А  представників громад і місцевих адміністрацій зібрали на Конгрес місцевих та регіональних влад при президентові України. Там, окрім Оксена Лісового, з ними спілкувався й заступник керівника ОП Віктор Микита. Запрошення розсилали в турборежимі — за кілька днів до події.

Як розповідають наші джерела, зібрання нагадувало партійний з’їзд радянського зразка, а Лісовий і Микита зачитували свої промови з папірця. Це не порівняти з тим, як Лілія Гриневич запалювала серця ідеєю НУШ на її старті.

Конгрес відбувався в Zoom, але в публічному доступі немає ні записів, ні стенограм цієї зустрічі. Лише скупі повідомлення громад: «обговорили», «заслухали»... І пост міністра освіти і науки в соцмережах, де зазначено: йшлося про те, «наскільки послідовно і з якою управлінською якістю ми разом впроваджуємо зміни в освіті». Шкода, що міністр не пояснив, хвалили цю послідовність чи сварили.

Однак сам факт такої зустрічі дасть змогу владі створити картинку, буцімто громади підтримали реформу. Принаймні буде що показати міжнародним донорам.

До речі, про донорів міністр не забув і під час спілкування з громадами — і чесно написав про це у Facebook: «Наголосив на прямому зв’язку між реалізацією реформи і тими субвенціями та ресурсами, які держава і міжнародні партнери спрямовують на оновлення освітнього середовища, обладнання шкіл і забезпечення НУШ».

Здається, незабаром донорами лякатимуть незгодних із політикою міністерства. Щоб останні, критикуючи реформу, почувалися винними за те, що позбавляють нашу освіту фінансування.

Чому громади пручаються

Звісно, не всі керівники громад сприймають освіту як інвестицію в майбутнє, а не як витрати. Десь можна було б створити сучаснішу мережу шкіл, навіть не чекаючи реформи, — натомість роками консервували те, що є.

Водночас навіть ті, хто готовий до змін, обмежені рамками, заданими згори: стратегічними рішеннями влади, дизайном реформи та правилами її впровадження. Ці рамки можуть бути опорою — а можуть і задушити.

І саме з такого ракурсу варто розглядати нинішню позицію громад. На їхню думку, висловлену в дослідженні АМУ, ефективному старту реформи «заважають» або «радше заважають» такі проблеми:

• брак інформації про зміст і кінцевий результат реформи — 68%;

• погана комунікація МОН із громадами — 62%;

• відсутність затвердженого МОН положення про профільний ліцей (якою має бути його структура, як буде організовано навчання) — 86%;

• нерозуміння джерел фінансування для втілення реформи — 81%;

• неврахування викликів війни — 82%.

МОН анонсувало «національний запуск профільної старшої школи» вже з 1 вересня 2027 року, і доти громади мають створити мережу ліцеїв. Але міністерство і досі не підготувало важливої нормативної бази, аби громади уявляли, як саме має працювати те, що вони зараз створюють.

Немає офіційно затверджених вимог щодо структури академічного ліцею та умов організації навчання в ньому (Типового положення про ліцей). Незрозуміло, за яким механізмом фінансуватиметься ліцей, де навчатимуться діти з різних громад, — хто оплачуватиме харчування, комунальні послуги, проживання в пансіонаті. Невідомо, як проводити конкурс на посаду директора ліцею та вчителів (немає Положення про конкурс). То хто тут саботує реформу?

Та найголовніший страх громад — у тому, що в деяких із них зникне старша школа. Освітній експерт АМУ Михайло Гончар розповідає: «Понад 200 громад не зможуть відкрити ліцеї через низьку щільність населення. Наприклад, в Івано-Франківській області їх планують лише у 60% громад. Для учнів це означає навчання далеко від дому та залежність від грошей родини (проїзд, проживання)».

Додайте сюди старі добре відомі проблеми, які нікуди не зникли за всі роки реформ: погані дороги (в деяких громадах діти змушені годину добиратися до школи), брак шкільних автобусів, а також відсутність мережі пансіонів, де могли б жити учні із сіл, у яких не буде старшої школи.

Проблема не там, де її шукають

Щоб трохи випустити пар суспільного невдоволення, команду нинішнього МОН на чолі з Лісовим можуть принести в сакральну жертву та звинуватити у зриві реформи. Міністерству, безперечно, є чим дорікнути. Але було б несправедливо перекласти всю відповідальність лише на нього.

Це також відповідальність тих, хто цю реформу розпочинав. Від самого старту в НУШ було більше піару, політики й грантової логіки, ніж справді нових ідей (про це можна прочитати тут).

Попередники Лісового встигли зібрати політичні дивіденди на реформі НУШ — бо вони тоді лише обіцяли майбутнє. Нинішній команді МОН дісталась інша роль — «збирати каміння». Бо саме зараз починається чи не найскладніший етап реформи з тектонічними змінами мережі та структури шкіл.

Та це не єдина проблема. Реформи будують не на відчуттях, а на даних. Але у НУШ не було серйозного аналітичного фундаменту. Перед її запуском не провели системного дослідження: в якому стані наша освіта, якими є її сильні й слабкі сторони, на що можна спиратися. Не було й повноцінного моніторингу та роботи над помилками на всіх етапах реформи — після початкової школи, у 5–9 класах.

Проблеми посилює й закритість процесів, пов’язаних із реформою. Ми вже розповідали про «темники» для експертів — коли їм пояснюють, як саме потрібно коментувати нововведення. І річ не лише в кулуарності, а й у ставленні до самої дискусії. У розумінні того, що відкрита розмова із суспільством ефективніша, ніж тепла ванна в колі придворних експертів. І нехай дискусія може бути жорсткою, але вона необхідна. До речі, в петиції батьків про призупинення НУШ однією з вимог було — забезпечити публічне обговорення змін.

А що маємо в реальності? Ось приклад із останньої серпневої конференції МОН. Про нього написав у соцмережах Сергій Дятленко — ексчиновник МОН, а нині — експерт Центрального офісу реформ та експерт програми Polaris, що фінансується урядом Швеції: «Цього разу (на конференції. — О.О.) не обходили стороною «незгодних» з освітньою політикою і відкрито їх гнобили зі сцени і в кулуарах. Вони є і завжди будуть, адже на «незгоду» є запит».

І це лише один бік комунікації щодо змін. Інший — публічна картинка, в якій для сумнівів і критики місця немає, бо суспільству пропонують глянцеву версію того, що відбувається. Ось, наприклад, свіжа інформація з урядового порталу: «Команда Міністерства освіти і науки України реалізувала комплексні реформи на всіх рівнях — від дошкілля до науки / інновацій — та заклала фундамент для довгострокових змін». Звучить як звіт із паралельної реальності. Цю ж тональність я бачу і в розсилках новин від МОН, що їх отримую як журналістка.

І в цій реальності складні процеси навдивовижу швидко перетворюються на прості, майже риторичні формули — з уже зашитими «правильними» відповідями. Ситуація навколо реформи старшої школи раптом зводиться до питання: невже через організаційні труднощі хтось готовий відмовитися від майбутнього? Або ще жорсткіше: невже через тих, хто «не розуміє змін» чи «не хоче змінюватися», має бути зупинено реформу?

Але це фальшива рамка. Бо нині йдеться не про спротив реформі (вона не те що назріла, а вже давно перезріла), а про спротив тому, як її реалізовують. Як влучно зазначив Михайло Гончар: «У реформи НУШ немає противників, але є адекватне усвідомлення того, що нам тут жити».

Головний капітал цієї країни — люди. Й тому освіта не може залишатися полем для піару. Нам зараз справді дуже потрібна допомога міжнародних донорів. Але це не означає, що заради неї ми маємо погоджуватися на імітацію реформ і викручувати руки громадам. Та донори цього й не вимагають. Вони дають ресурс під зміни, решта — наша відповідальність. І наш вибір: робити реформу чи робити вигляд.