Що спільного між чищенням картоплі наперегін і тестом НМТ з історії?

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Уявіть собі грандіозне видовище: кулінарний конкурс, де звання «Шеф-кухар року» присуджують тому, ….хто за три хвилини бездоганно й блискавично начистить відро картоплі. 

Секундомір цокає, лушпиння летить у різні боки, глядачі затамували подих, а журі з поважним виглядом фіксує результат у відомостях. 

Переможець, який продемонстрував дива моторики та автоматизму, отримує омріяний кубок. Ах і ох! Аплодисменти! 

А тепер чесне запитання: чи робить ця швидкісна процедура людину Митцем кулінарії? Чи здатна вона після цього створити гастрономічний шедевр, розробити унікальну концепцію ресторану, тонко поєднати смаки чи бодай зварити з тієї картоплі щось вишуканіше за банальне пюре-грудкувату масу? Думаю, що ні! 

Адже перед нами - тріумф конвеєра, де оцінюється виключно механічна, рутинна навичка, доведена до автоматизму.

Саме ця кулінарно-технологічна трагікомедія спадає на думку, коли спостерігаєш за черговим медійним хайпом навколо результатів Національного мультипредметного тесту (НМТ) з історії. 

Днями інформаційний простір вибухнув новиною: досвідчена вчителька й методистка з 18-річним стажем склала тест «лише» на 183 бали. Соціальні мережі одразу вибухнули диванною експертизою та праведним гнівом: «Як це так? Чому не 200? Чому може навчити такий вчитель»?

Моя думка абсолютно протилежна. Пані Оксана Поліщук - чудовий учитель. Стверджую так, навіть не знаючи її особисто. Обґрунтую свою думку. 

Ніхто із  критиків вчителя навіть не замислився, що сучасний тест з історії перетворився на ті самі змагання з чищення картоплі на швидкість під цокання таймера.

Сучасна тестовізація освіти , прикриваючись гаслами про «об'єктивність та цифровізацію», здійснила грандіозну підміну понять. Глибоку, людиноцентричну та світоглядну дисципліну спробували виміряти лінійкою для швидкісного клікання комп'ютерною мишкою. 

Що насправді перевіряє НМТ під суворим поглядом камери та таймера? Воно перевіряє якість «завантаження» у короткотермінову пам'ять ізольованих, сухих фактів, вміння розпізнати фізіономію якоїсь історичної особи, вгадати зображення якоїсь будівлі чи назву монети. Фу, який примітив. 

Учень (або вчитель, який вирішив пройти це випробування) має продемонструвати не розуміння логіки історичного процесу, а вміння вгадати, яка саме відповідь вважається правильною в межах затвердженого шаблону.

Ба більше, для справжнього професіонала, майстра своєї справи, глибокі знання на такому тесті часто стають живою перешкодою. Там, де дитина, натаскана репетитором, бачить єдино правильний рядок із підручника, досвідчений педагог бачить історичний контекст, методологічні хиби укладачів завдань, двозначність формулювань та наукові дискусії. 

Тобто, професіонала  заганяють у прокрустове ложе примітивного вибору «так чи ні», де будь-яка спроба задуматися чи проаналізувати веде до втрати дорогоцінних секунд.

Але хіба місія вчителя історії полягає в тому, щоб бути ходячим сервером, який без помилок видає дати укладання уній чи розпізнає архітектурні пам'ятки за неякісним зображенням? 

Справжній учитель історії вчить мислити. Його завдання - не змусити визубрити дату, а навчити розуміти, чому сталася та чи інша подія, до яких наслідків для нації вона призвела і які уроки ми маємо винести з неї сьогодні, в умовах жорстокої війни за незалежність. Учитель формує історичну свідомість, громадянську позицію та імунітет проти ворожої пропаганди. Він виховує захисника Батьківщини та мислячого громадянина, а не біоробота, здатного безпомилково проходити цифрові лабіринти.

Можна начистити тонну картоплі наперегін, але залишити людей голодними. 

Можна натаскати учня на 200 балів з НМТ, але випустити в життя людину з порожньою душею, яка при першій же загрозі зрадить або просто залишиться байдужим споживачем.

Тому 183 бали досвідченого педагога - це не поразка. Це діагноз самій системі оцінювання, яка за красивим «фасадом» цифрових звітів і таблиць переведення балів втратила головне — живу людину, яка думає, і вчителя, який цю людину творить. 

Це, нарешті, й професійна сміливість педагога, яка вирішила випробувати на собі те, що відчуває учень під час НМТ. 

Тому іще раз. Пані Оксана - молодець. Вона - супер вчителька. 

А нам час нарешті усвідомити хоча б дві прості  істини: 

1. Результат будь-якого тесту (навіть сертифікаційного, не кажучи про тест НМТ) не тотожний поняттю «хороший учитель».

2. Доля країни вирішується не на швидкісних конвеєрах тестування, а в класах, де народжуються сенси, які жодним цифровим алгоритмом виміряти неможливо.  Ці сенси можуть нести лише справжні вчителі.