Симптом Сканаві

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Я не вчитель математики. І мені складно зрозуміти багато аспектів проблеми вивчення математики в школах сьогодні. Тому завітав у гості до старого і мудрого вчителя математики і за чашкою чаю упродовж кількох годин ми із ним говорили про математику в школі. Він її називав «царицею наук». А я намагався зрозуміти чому. У якійсь частині нашої розмови ми почали вести мову про збірник задач  із математики авторства М. @Сканаві. І тут я зрозумів, що ми зайшли надто глибоко. Тому і почав консультуватися із штучним інтелектом. Так зʼявився цей допис. У якого три автори: я, мій старий  знайомий - вчитель математики, і - він. 

Є книжки, які ніколи не мали бути модними — лише потрібними. І серед них — легендарний збірник задач з математики М. Сканаві. Покоління майбутніх інженерів, математиків, архітекторів і фізиків виросли, натренувавши на ньому не лише навички розв’язання рівнянь, а й витривалість розуму.

Сьогодні цього збірника не знайти в шкільних кабінетах. Його немає у списках рекомендованої літератури. Його імені не вимовляють на методичних семінарах. І на перший погляд, це закономірно: Сканаві — дитя радянської школи. А та школа — не наша. Вона надто вимоглива, надто «суха», надто далека від гуманістичних слоганів і кольорових підручників з візуалізацією.

Але саме тут варто зупинитися і поставити незручне запитання:

чому те, що ми вважаємо «застарілим», стає цінним у чужих краях. 

У середині 2010-х років британські приватні школи почали активно вивчати структуру радянських математичних підручників. Їх привабила сувора логіка, послідовна структура, глибина абстрагування. Деякі заклади запровадили викладання математики за адаптованими радянськими програмами. Уряд Великобританії навіть фінансував дослідження й переклад окремих посібників, розглядаючи їх як альтернативу власним, занадто «м’яким» стандартам.

Це звучить дещо екзотично. Але тільки не в системі, яка прагне не новизни, а результату.

Сканаві там не сприймається як радянський артефакт. Він сприймається як ефективна інтелектуальна машина, здатна давати сильні базові навички, — незалежно від часу й географії.

В Україні ж усе навпаки. Ми відмовилися від складного — не тому, що воно помилкове, а тому, що воно «старе».

Сканаві зник не через зміст, а через паспорт.

Звісно, це не універсальний підручник. Він непростий. Він не дружній до всіх. Але саме тому — він мав би бути профільним інструментом для сильних учнів, для математичних ліцеїв, для тих, хто хоче більшого. А не зникнути з освітнього обігу повністю.

У час, коли вся математика зведена до тренувальних тестів НМТ, до трьох відповідей і двох рядків задачі, збірник, який не дає швидкого результату, а вимагає зусиль, стає підозрілим.

Бо він не підходить до «алгоритму вступу». Бо він не дає «гарантованих 200 балів».

Бо він вчить думати, а не вгадувати.

Сканаві — не святий і не ідеал. Але він симптом.

Симптом того, як ми, захоплюючись реформами, втратили інтелектуальну амбіцію.

Симптом того, як освітня деградація часто маскується під «гуманізм», під гасла про інклюзивність, м’якість, комфорт.

Колись задачі були викликом. Сьогодні — бажано, щоб вони були «нестресовими». Щоб дитина не втомилася, не злякалася, не відчула дискомфорту. Бо інакше — «порушення прав дитини».

Відбулося переміщення фокуса з навчання на настрій, із мислення — на благополуччя.

То що ж насправді сталося?

Ми не втратили Сканаві.

Ми втратили готовність мати справу зі складним.

Сучасна українська освіта часто боїться високих планок. Бо на фоні реального учня вони виглядають занадто відверто. І тому викидаються. Викидаються не тому, що погані. А тому, що нагадують про інше — про вимогливість, про дисципліну розуму, про навчання як виклик.

Це не про минуле. Це про майбутнє, яке ми могли б мати.

І найголовніше. Симптом Сканаві - це не лише про математику. Це і про інші предмети. Це - в цілому про освіту, яку перетворили в систему соцзабезу, розваг і штучного благополуччя. Тяжка праця здобуття знань із освіти зникла. А для чого та освіта потрібна, якщо є смартфон. Митрофанушку згадали?