Таємні школи України

Автор: Володимир Онацький, кандидат педагогічних наук, заступник директора з навчально-виховної роботи Центру творчості дітей та юнацтва Оболонського району м. Києва. Раніше - заступник директора спеціалізованої школи №23 м. Києва

Ми звикли думати, що школа — це будівля, вчителі, розклад, журнали, атестати. Те, що видно. Те, що можна перевірити. Те, що формально існує в реєстрах.

Але в Україні давно формується інша школа. Без вивіски. Без ліцензії. Без відповідальності. Школа, якої немає в документах, але яка щодня працює з дітьми, формує їхню мову, картину світу, коло «своїх», систему цінностей. І держава її майже не бачить.

Голосіївська пустинь у Києві - лише верхівка айсберга. Історія з нелегальною школою при Голосіївській пустині вже стала предметом масштабного суспільного обговорення - у медіа, експертному середовищі, серед освітян і управлінців. Тому не бачу сенсу детально її переказувати або повторювати вже озвучені факти.

Натомість зупинюся на ситуації, яка склалася в Сумах і до аналізу якої я був запрошений місцевими журналістами. Саме цей кейс дозволяє побачити проблему не в площині скандалу, а в площині реальних управлінських механізмів.

Сімейний освітній простір «Асгард» у Сумах - ще один фрагмент тієї ж самої реальності. Різні форми, різні обгортки, різна риторика, але одна логіка: діти фізично живуть в одному місті, юридично «навчаються» в іншому, а реально перебувають у середовищі, яке не контролюється жодною освітньою системою.

Це не про релігію. Не про приватну ініціативу. Не про свободу вибору. Це про те, що в країні виникла тіньова, таємна школа - паралельна освітня реальність, яка розростається швидше, ніж ми встигаємо її усвідомити. І поки суспільство обговорює окремі скандали, система тихо втрачає контроль над тим, де і як формується дитина.

Екстернатна, вечірня та заочна форми здобуття загальної середньої освіти відомі в Україні ще з 50-х років минулого століття. Тоді вони були орієнтовані на молодь, яка після здобуття неповної середньої освіти починала працювати або здобувала професію.

Згодом суспільні запити змінилися: хтось із дітей важко адаптувався до масової школи, хтось професійно займався спортом або мистецтвом, дедалі більше дітей навчалися за кордоном, але хотіли отримати український атестат. Держава легалізувала сімейну та екстернатну форми навчання як відповідь на ці потреби. Пандемія COVID-19 і повномасштабна війна різко прискорили цей процес - альтернативна освіта перестала бути винятком і стала масовим явищем.

У Сумах журналісти зафіксували кілька принципових моментів у роботі простору «Асгард»: по-перше, викладання російської мови та літератури й використання російської мови на частині занять; по-друге, навчальні матеріали, що не корелюють із сучасними державними стандартами; по-третє, відсутність ліцензії при фактичній організації системного навчального процесу; по-четверте - діти фізично перебувають у Сумах, але юридично зараховані до закладів освіти інших регіонів, зокрема у Києві.

Попри різні форми, ситуації в Сумах і в Києві мають спільний механізм: альтернативне середовище фактично підміняє школу; освітній процес відбувається без повної юридичної відповідальності; контент і середовище не проходять системного контролю; фізичне місце перебування дитини не збігається з місцем її юридичного зарахування. Формально система не порушена. Управлінськи - контроль втрачений.

Коли дитина фізично перебуває в одному місті, а юридично зарахована в іншому, місцеві громади не сприймають її як свій контингент, школа бачить лише дистанційний результат, відповідальність розмивається, перевірки ускладнюються, реальне освітнє середовище випадає з поля нагляду. Система починає працювати з паперами, а не з живими людьми.

Переводячи дитину на сімейну або екстернатну форму, батьки беруть повну відповідальність за результати навчання. Хтось навчає самостійно, хтось залучає репетиторів, хтось користується сімейними освітніми просторами.

Формально більшість таких просторів не є закладами освіти. Фактично ж вони здійснюють системну педагогічну діяльність - без стандартів і без ліцензійної відповідальності.

Окремо про мову — без істерики й маніпуляцій. У державних і комунальних школах мовою освітнього процесу є українська.

Російська мова та література можуть викладатися у форматі платних курсів, гуртків, факультативів або індивідуальних занять. У приватному та неформальному середовищі використання російської мови формально не заборонене законом. Але коли таке середовище фактично підміняє школу і працює з дітьми на постійній основі, мовне питання виходить за межі приватного вибору і набуває суспільного та безпекового виміру.

Мова - це не лише засіб спілкування, а й середовище формування ідентичності, довіри та інформаційних зв’язків.

Проблема не лише в Голосіївській пустині і не лише в «Асгарді». Подібні моделі множаться по країні - просто більшість із них поки що не потрапили в публічний фокус.

І на завершення - як у старій формулі ворожіння: що було, що є, що буде.

Що було - альтернативні форми навчання виникли як відповідь на реальні потреби й тривалий час виконували допоміжну функцію.

Що є - масовість дистанційності, розмивання відповідальності, поява сірих освітніх середовищ, втрата контролю над реальним освітнім простором дитини.

Що буде - ми можемо скільки завгодно генерувати управлінські ідеї, подібні до маркетингових теорій, знаючи наперед, що вони не будуть реалізовані. Школа готова працювати з дитиною, якщо дитина приходить до школи. Школа готова допомогти оформити результати навчання, якщо родина бере відповідальність на себе. Але навряд чи перевантажена бюрократією система здатна контролювати ще й реальне середовище життя дитини.

Тому альтернативні простори - сімейні клуби, студії, напівформальні спільноти - й надалі зростатимуть, формуючи власні правила, цінності й субкультури.

А поки суспільство чекає на дієві результати роботи СБУ, прокуратури та Державної служби якості освіти, ця паралельна освітня реальність продовжує розширюватися — тихо, системно і майже непомітно для держави.

P.S. Цей текст - не про заборони, не про релігію і не про переслідування приватних ініціатив. Це про системну управлінську проблему: держава дедалі гірше бачить реальне середовище, у якому формується дитина, обмежуючись формальним контролем документів. Запрошую до фахової дискусії без істерик, ярликів і взаємних звинувачень. Особливо цінною буде думка освітян, управлінців, батьків і журналістів.