Українській освіті потрібні 40 років «пустелі»?

Автор: Володимир Бєлий, ексзаступник директора з НВР, фізико-технічний ліцей м. Херсона.

На сучасному етапі сприйняття невдач наших реформ, зокрема й освітньої, варто не упускати з поля зору прісно відоме: можна формально припинити «будувати» соціалізм, але модус соціалізму не полишає підсвідомість більшості населення.

Саме це й пояснює збереження контролюючого модусу на наших теренах, зокрема і в освіті, який йде від внутрішньої неприродної для людського товариства бази існування соціалістичної моделі.

Адже остання тримається виключно на принципах примусу.

«Там» (поза межами радянщини та її послідовників) такого не допускали у глобальному вимірі, а тому практично всі і скрізь ставляться до праці як до чогось такого, що є само собою зрозумілим, бо ж кожен дійсно сам і добровільно «підписався» на саме цей вид суспільної праці.

Всі знають, що і іяк робиться і постійно з дня у день те роблять.

Тому й немає у тамтешньому робочому середовищі присутніх у нас, освітян:

• методичних рекомендацій, як працювати;

• наказів щодо кожного окремого етапу «засівання» доброго, розумного і вічного;

• журналів обліку та звітів про власні робочі зусилля тощо.

Більше того, «там» атестація результатів навчання учнів – це тестування / оцінювання учнівських робіт.

А у нас досі – контроль знань та контроль ефективності праці вчителів.

«Там» сертифікація – це здобуття (!) права на здійснення професійної діяльності через демонстрацію наявності в особи необхідних для того практичних вмінь після попередньо успішного вивчення нею наукової бази та змісту роботи ( як два окремих дипломи).

А у нас – це контроль за наявністю ознак формального проходження етапів навчання (вдосконалення) знань про професію.

Ми ввели нові назви (атестація, сертифікація, акредитація тощо), а залишили старий соціалістичний зміст про «контроль і учьот».

Відтак, за справжніх відповідальних атестацій та ліцензування ви не знайдете «там» учителя, який би чогось не знав зі своєї навчальної дисципліни чи не вмів виконати завдання, передбачене для учнів випускного класу закладу освіти.

Натомість у нас таких предметних «профі» останніми роками стало настільки багато, що вже пішло у життя чи не офіційне «педагогічне» переконання: учителю не обов'язково вміти розв'язувати / виконувати учнівські завдання, бо головним стало його вміння організувати учнів до навчання.

А як же так можна, щоб без постійного контролю, наказів, журналів обліку та без відвідування уроків вчителів все таке складне освітнє «хазяйство» і не розвалилося?

А не розвалюється, бо там, де всі знають, що як робиться (не плутати із «знають, що робити») і те роблять свідомо та без примусу, не можуть не відпасти ті випадкові у справі персони, які виявляються не на рівні офіційних / неофіційних стандартів справи.

Мені особисто легко все це розуміти, бо у свій час випало пропрацювати точно у таких умовах три роки в Алжирі: жодного відвіданого адміністрацією мого уроку, жодного запису у журналі про проведені мною уроки і ніяких мені методичних рекомендацій.

І це на такому матеріалі з фізики та хімії для тамтешніх ліцеїстів, з яким потім не всі предметно профільні працівники методкабінету обласного центру змогли справитися, коли я їх тестував, прийшовши на посаду завміськвно.

Прикладом успішної моделі кадрової довіри сьогодення можуть бути ті ж футболісти, котрі у трансферне вікно оновлюють контракти з клубом класу гри свого рівня.

А за тих «давніх часів» – радянські вчителі-контрактники у країнах Африки чи вчителі-контрактники з їхніх метрополій, доки серед місцевих не з'явилася достатня кількість спеціалістів отого системно потрібно для довіри рівня професійності: знають, що як робиться, і роблять те успішно без адмінзасобів примусу.

Все завжди йде за класикою історії оновлення націй: маємо блукати у «пустелі» соціалістичного ментального «піску» 40 років?

Виходить, що лишається ще 7 років – акурат під вступ до ЄС, якщо польські фермери не заблокують?