Як говорити з дітьми про Голокост: розповідає Елла Ситник

Цьогоріч 11 квітня Україна разом з усім світом відзначає Міжнародний день визволення в’язнів фашистських (нацистських) концтаборів. Цю дату ще 1991 року запровадила Генеральна Асамблея ООН задля збереження пам’яті про мільйони бранців таборів смерті, гетто та інших місць примусового утримання людей у часи Другої світової війни.

При цій нагоді згадуємо про Голокост, а саме про переслідування і жорстоке знищення руками нацистського режиму Німеччини спільно із союзниками та колаборантами шести мільйонів європейських євреїв. Близько півтора мільйона з них були з території сучасної України. 

Як говорити зі школярами про Голокост на уроках історії й не тільки, ми розпитали Еллу Ситник — українську педагогиню, вчительку історії, правознавства та громадянської освіти Броварського ліцею №6, викладачку Всеукраїнської школи онлайн, володарку почесного звання «Заслужений вчитель України». 

Про що в контексті Голокосту варто розповісти українським дітям?

Пані Елла, яка понад 30 років викладає історію у школі, каже, що тривалий час теми Голокосту не було в навчальних програмах, а отже, і в підручниках. Голокост не був предметом обговорення на виховних годинах, його не згадували на позаурочних заходах. Катастрофу єврейського народу заступила, «розмила» офіційна ідеологема страждань «совєтскіх граждан». Роки окупації, долі людей того часу не дуже вписувалися в радянську «переможну» версію історії СРСР у Другій світовій війні. Якийсь час після відновлення незалежності нашої держави Голокост залишався «білою плямою» у шкільній історії.

«Я переконана: упродовж післявоєнних десятиліть більшість учителів історії мусили мовчати про те, що знали. Адже спогади про масові вбивства “жидів”, місця страт існували майже в кожному населеному пункті України. Водночас із розрізнених, локальних історій важко було скласти цілісну картину трагедії», — каже вчителька. 

Пані Елла звертає увагу на те, що ситуація почала змінюватися з кінця 1990-х. Особливою датою вона вважає 1 листопада 2005 року, коли Генеральна Асамблея ООН оголосила 27 січня Міжнародним днем пам’яті жертв Голокосту. «Голокост… завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…» — записано в Резолюції № 60/7 Генеральної Асамблеї ООН. Асамблея підтримала Декларацію Стокгольмського форуму, присвяченого Голокосту (2000 рік) і закликала держави-члени розробити освітні програми для викладання уроків Голокосту в ім’я майбутніх поколінь.

«Історичні конференції, круглі столи, міжнародні форуми, статті у наукових і фахових журналах, присвячені проблемам Голокосту, не пройшли повз увагу українських учителів. З’явилися перші учнівські дослідження. Перші дискусії між колегами: “Голокост на теренах України — це лише єврейська історія чи все ж частина спільної української історії? Чи справді Голокост — це трагедія загальнолюдського значення?”. Свою першу розмову з дітьми про Голокост я побудувала на основі поняття “геноцид” як приклад злочину проти людяності. Пам’ятаю, епіграфом тоді були слова Кофі Аннана: “Геноцид починається з убивства однієї людини не за те, що вона зробила, а через те, хто вона є”. І ви знаєте, учні, здається, мене зрозуміли. Наша з учнями перша дослідницька робота в рамках МАН була присвячена саме Рафаелю Лемкіну».

Пані Елла пригадує як уперше в навчальних програмах з історії з’явилося обов’язкове для викладання поняття «Голокост». Саме тоді було найважче відповісти на запитання, що постало перед усіма вчителями історії: «Про що і як варто розказувати українським дітям, коли мова йде про Голокост?». Бракувало досвіду, методичної літератури, адаптованих наукових текстів, інформації у нових підручниках було мінімум. Це сьогодні, після двох десятиліть активних освітніх практик, ми знаємо, що Голокост — це про порушення прав людини, про дискримінацію, геноцид; це приклад злочину проти людяності; це сторінка історії конкретної громади, родини й людини. Голокост — це про звірства тоталітарної держави (не лише нацистської) й тоталітарну пропаганду, що дегуманізувала цілий народ і виправдовувала вбивць. Голокост — це про стратегію виживання, спротив, допомогу і порятунок, зрадників і праведників. Голокост — це про колективну історичну пам’ять. Сьогодні ми вже знаємо, що тема Голокосту може бути органічно інтегрованою у багато шкільних предметів. Пам’ятаючи про трагедію єврейського народу у XX столітті, ми з колегами маємо набагато раніше починати розмову з учнями про те, що на наших землях пліч-о-пліч здавна жили різні народи, говорити про конфлікти й добросусідство.

 «Кожен це робить по-своєму. Автономія у виборі форм і методів навчання, наповнення змісту теми дозволяє нам бути гнучкими на уроці, враховуючи багато чинників. Коли починаєш розмову про Голокост, одного уроку мало. Величезна кількість запитань. І перше з них: “Чому?”. Воно може “з’їсти” багато часу, і мало що можливо пояснити з першого разу. А не відповідати не можна. Я думаю, що підлітків насправді турбують не причини. Для моїх учнів це проблема справедливості, що є дуже актуальною в цьому віці», — продовжує ділитися досвідом учителька. 

Як аргумент пані Елла наводить приклад із власної практики: «Якось ми з класом пілотували заняття на основі навчального посібника “Назустріч пам’яті”, що створили українські педагоги за фільмом “Назви своє ім’я” режисера Сергія Буковського. Це тривало впродовж декількох занять, і мої старшокласники не відразу сприйняли тему. Вона була для них малознайомою і… чужою. На третьому занятті, коли ми з дітьми обговорювали конкретні життєві історії-свідчення тих, хто вижив, один учень раптом підняв руку й тихо сказав: “А в мене бабуся була єврейкою”. Не думаю, що він був готовий ділитися особистим уже на першому уроці».

«Але жахливий досвід Голокосту (сьогодні це вже доконаний факт) не став запобіжником геноциду у XXI столітті. Неототалітарний режим путінської росії свідомо й цілеспрямовано знищує український народ, його історичну спадщину, життєвий простір, тим самим заперечуючи наше право на існування. Буча, Ірпінь, Маріуполь… Викрадення дітей, катування, глумління над тілами вбитих і замучених… Руйнування пам’ятників і святинь. “Воєнні злочини”, “фільтраційні табори”, “колаборація”, “місця масових убивств”, “жертви” — це вже не минуле. Для наших дітей це травматична реальність. Про що говорити з учнями? Як про це говорити з дітьми? Де знайти ресурси для активного осмислення та діалогу про механізми геноцидної агресії й протидії їй? Виходить так, що тема розмови контроверсійна й методи потребують особливої уваги». 

Педагогиня наполягає на тому, що у викладанні теми Голокосту важливо керуватися певним алгоритмом. Вона використовує методичні рекомендації знаного в Україні дослідника, педагога, методиста, автора шкільних підручників з історії Ігоря Щупака. Сприймати Голокост як складову національної та всесвітньої історії — це для неї основоположна рекомендація. Пані Елла каже, що добре, коли в навчальному закладі є порозуміння і співпраця між учителями історії, вчителями-предметниками, класними керівниками, шкільними бібліотекарями. Також сьогодні актуальними є освітні ресурси та можливості, накопичені, приміром, такими організаціями, як Інститут «Ткума», Український центр вивчення історії Голокосту, Київський освітній центр «Простір толерантності», Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба» (радить із власного багаторічного досвіду).  

«Дехто вважає, що на тлі російсько-української війни тема Голокосту стає для українців менш актуальною, тимчасово відходить на другий план. “Які розмови про Бабин Яр після Бучі?” Я з цим не згодна. Зовсім недавно у якійсь статті мені трапилася така цитата: “Не обов’язково, що коли ми пам’ятаємо про одних жертв, то забуваємо про інших”».

Пані Елла розповіла, що продовжує розробляти тренінгові вправи до виставки дитячих малюнків, присвячених пам’яті жертв Бабиного Яру. На її думку, зараз багато що сприймається і пишеться інакше, має інші сенси та барви. 

«У далекому вже 2016 році школярі Деснянського району, де я раніше працювала, створили до 75-х роковин трагедії у Бабиному Яру понад 50 приголомшливих малюнків. З них облаштували виставку в картинній галереї, зібрали дітей, педагогів. Говорили про історію Києва, про вересневі події 1941 року, про нацистських окупантів і мирне населення, про загибель величезної кількості євреїв і про пам’ять. Дякували. Хвалили. А коли діти розійшлися, дорослі вирішили зібрати малюнки, щоб звільнити місце для “справжніх” дорослих мистецьких творів. Насправді роботи дітей були класними. Своєю єдністю вони створювали цілісну картину явища, таку, якою вони її бачили. Тож ми забрали їх у свою школу № 250. На основі цієї виставки в рамках музейної педагогіки я розробила вправи з історії Голокосту, зокрема Бабиного Яру. Виставка продовжила своє існування, стала мандрівною, побувала в Саксонії. Щоразу, коли її бачать діти, у них з’являється бажання намалювати щось своє».

Також пані Елла розповіла, як вона працює зі старшокласниками над дослідженням маловідомих сторінок історії Голокосту в рамках Малої академії наук. Результатами досліджень її вихованці діляться зі своїми ровесниками на конференціях, презентують свої відкриття на конкурсах. У такий спосіб вони роблять внесок у формування та збереження історичної пам’яті нашого народу.

«Приміром, цьогоріч ми гідно представили й захистили роботу, присвячену реалізації нацистської “Операції 1005” в Бабиному Яру в серпні-вересні 1943-го. “Операцію 1005”, або “операцію ексгумації”, провела під час Другої світової війни нацистська Німеччина, щоб приховати сліди вбивства мільйонів людей у місцях масового знищення. Автор роботи, учень 11 класу, по завершенню сказав таке: “Мені здається, що незасвоєні уроки минулого повертаються до нас трагедіями сьогодення”». 

«Торішня робота “«Парад» переможених середмістям Києва у 1944 р.” викликала жвавий інтерес серед дорослих учених. Її автор — учень, родина якого залишила рідну домівку у Сватовому на Луганщині через російських окупантів. Кожного разу, працюючи з документами, розглядаючи давні світлини, юний дослідник порівнював інформацію з “ганебним парадом” українських полонених вулицями захопленого Донецька 2014 року», — схвильовано пригадує пані Елла. 

Які міфи про Голокост варто спростовувати на уроках історії або в межах наукової роботи? 

На думку вчительки, найважливішим і найнебезпечнішим міфом є заперечення Голокосту. Неконструктивним і застарілим є твердження, що Голокост — це лише єврейська історія. Необ’єктивною і неприйнятною є думка про те, що всі українці були «пособниками» нацистів під час Голокосту. Дехто розповідає про вкорінену юдофобію українців, панування побутового антисемітизму. Інколи можна почути «релігійні наративи» про зраду Христа і відплату, про «покірність» євреїв перед обличчям смерті… Такі міфи впливають на мотивацію учнів вивчати історію Голокосту. З уроками простіше. Виручає формальна сторона процесу і зацікавленість та харизма вчителя. 

«Не думаю, що якась частина українців щиро вірить, буцімто Голокосту не було. Українсько-єврейські відносини формувалися впродовж століть. У багатьох населених пунктах, особливо на Правобережжі, євреї становили велику частину населення, інколи 60 і більше відсотків. Після нацистської окупації картина різко змінилася, і люди знали чому», — ділиться своїми думками Елла Василівна. 

Вона каже, що можна сперечатися про кількість жертв, місце і спосіб знищення євреїв, але не про сам факт Голокосту. Далі, цитуючи директора Українського центру вивчення історії Голокосту, дослідника, історика Анатолія Подольського, пані Елла каже, що кожен народ може мати своїх негідників, були нацистські посіпаки й серед українців, але Алея праведників на території Меморіального комплексу історії Голокосту «Яд Вашем» у Єрусалимі увічнює пам’ять про героїчний подвиг безкорисливого порятунку приречених євреїв, що здійснили тисячі українців. 

«Сьогодні як ніколи важлива єдність і порозуміння між усіма громадянами України. І ми маємо олюднити, персоніфікувати нашу історію. Це не просто прізвища на сторінках підручників, а люди, що спільними зусиллями ткали тло нашого сьогодення. А що діти можуть прочитати в підручниках цікавого, привабливого про євреїв до Голокосту, окрім того, що вони були національною меншиною на українських землях? Треба знаходити точки дотику, знаючи про непросту, буремну історію наших народів», — пояснює співбесідниця.

Пані Елла поділилася своїми спостереженнями: «Підручники пишуть у відстороненому, нейтральному тоні. Це нормально. Але якщо у вчителя чи вчительки є знання, бажання, час, здоров’я, настрій, то варто будувати оповідь через персональні історії». Важливо пам’ятати про те, що історія — це ще й формування емпатії.

Як організувати бесіду з учнями, щоби донести трагічність тих подій, не травмуючи дітей?

Освітянка застерігає від штучної драматизації: «Як на мене, не варто зловживати спецефектами: чорні стрічки, процесії, затемнений клас, фотографії кісток… Вчителі — завжди трохи актори. Інтуїтивно чи ні, ми вміємо грати тоном, поглядом, порухом руки… Не варто. У когось може скластися враження, що сучасні діти — черстві, треба, щоб їх “пробило”. Діти не черстві — вони найчастіше вдаваною байдужістю захищаються від складнощів довколишнього світу, від історичних картин, що ми малюємо на уроці. Особливо сьогодні, коли минуле стає реальністю».

«У дітей пробуджується сум або агресія, а потім, на перерві, здається, знічев’я вони можуть раптом розплакатися чи вибухнути гнівом, ударити когось чи накричати на першого-ліпшого, хто потрапить під руку. Тож краще не нагнітати. Уроки, зміст яких містить потенційно травматичну складову, мають завершуватися дуже добре спланованою рефлексією. Дітей потрібно вивести зі стану напруги», — пояснює вчителька.

А є якісь історичні паралелі із сьогоденням, які б допомогли розкрити цю тему, чи варто уникати таких порівнянь? 

Пані Елла впевнена, що теперішні події — це той місточок, на який треба обов’язково ступати, коли ми говоримо про Голокост. Вона переконана, що з дітьми можна і треба говорити про російсько-українську війну, але робити це дуже обережно. Знаходити потрібні слова. Замовчування чи уникнення — не найкраща стратегія.

«Важливо знати клас, у якому працюєш. Навколо війна, родини живуть у стресі. Я інколи сама лякаюся, коли кажу учням: “Ви діти війни, і цей статус із вами лишиться назавжди”. Якщо ми будемо вдавати, що нічого не відбувається, існує ризик, що нам перестануть довіряти. Це питання довіри до нас», — каже вчителька. 

На думку пані Елли, нинішні події в Україні мали б спонукати до глибшого осмислення досвіду попередніх поколінь і Другої світової війни зокрема. «Мені здається, від майстерності вчителя залежить, чи зможе він пов’язати це з минулим», — говорить освітянка.

Учителька наводить приклад, як можна унаочнити дітям трагедію єврейського народу через теперішні українські втрати. До виховної години, присвяченої трагедії Бабиного Яру, у вересні пані Елла організувала 7-класникам екскурсію в Музей історії України у Другій світовій війні. 

«Ми почали з відвідування меморіалу дітям, які загинули в сьогоднішній війні. Учні вражено дивилися на світлини маленьких українців, що змінювали одна одну. А потім, на виховній годині, я розповіла про те, що в Єрусалимі відвідала меморіал загиблим єврейським дітям. І так само спочатку стояла вражена побаченим і почутим: понад один мільйон. Це несправедливо! Відтак ми говорили з 7-класниками, чому в єрусалимському меморіалі немає жодної фотографії», — каже вчителька.

Пані Елла вважає, що тема геноцидів і Голокосту зокрема набуде другого дихання після закінчення теперішньої війни, коли ми говоритимемо про звірства, про ціну перемоги й тоталітаризм. Про те, як виживали, допомагали, захищали.

Чого варто уникати, розповідаючи про Голокост?

Експертка не радить починати урок із фрази «Поговорімо про Голокост». Натомість пропонує почати з конкретної історії чи відео.

«Приміром, мені допомогла почати розмову про Другу світову війну з учнями 5 класу історія про три єврейські ляльки. Трьом дівчаткам-єврейкам з Угорщини, Франції та Польщі допомогли вижити під час Голокосту їхні ляльки. Про це вони розповіли, коли вже були старенькими. Я бачила одну з ляльок на виставці в “Яд Вашемі”», — розповідає вчителька.

«Я спитала своїх 5-класників, що б розповіла про війну улюблена іграшка їхніх прабабусі чи прадідуся. Це було ще до російсько-української війни. А тепер я сформулювала завдання інакше…».

Пані Елла каже, що зараз категорично заборонила собі виконувати з дітьми симулятивні вправи, як-от: «Уяви, що ти пішов у розвідку», «Тебе захопили в полон», «Ти в’язень концентраційного табору», «Ти свідок на судовому процесі над нацистами. Що будеш робити?» або «Уяви, що ти мама й до тебе забігає єврейське дитя. Як ти вчиниш?». 

«В умовах війни психологи радять у ці ролі дітей не вводити, оскільки може бути різна зворотна реакція. Та найголовніше, що ніхто не може знати, як би він повівся в екстремальних умовах. Я маю кращий досвід, що ним поділилася моя колега з Волині, талановита вчителька-методистка Людмила Махун. Коли ми говоримо з учнями про безжальний тиск тоталітарної машини на людину, візуалізуємо явище відповідними плакатами, то краще запитати: “Кому б ти допоміг у цій ситуації?”. Такі вправи, як на мене, можна пропонувати дітям. Вони допомагають спрогнозувати не свою майбутню поведінку, а прийняти правильне, справедливе рішення сьогодні». 

Також, на думку пані Елли, варто уникати частого вживання слова «смерть», коли мова йде про Голокост, особливо у спілкуванні з дітьми молодшого й середнього шкільного віку. 

«Дітям страшно. З 6 до 12 років у них з’являється панічний страх смерті як такої. Вони спостерігають переживання дорослих, і це посилює тривожність. Смерть сьогодні чатує на кожного, хто проживає на території України. За таких умов важко вчитися. Як можу, намагаюся пом’якшувати ситуацію», — розповідає освітянка.

Учителі не мають розповідати про звірства в усіх подробицях, каже пані Елла. 

«Це як розповідати казку про Попелюшку. Можна докладно описати сукню та ще й зобразити на картинці, загальмувавши процес формування критичного мислення. А можна сказати, що Попелюшка поїхала на бал у прекрасній сукні, і залишити в книжці чисту сторінку, щоб дитина намалювала цю сукню сама. Стосовно тематики Голокосту — такий метод дозволяє дитині визначити власні можливості та межі сприйняття». 

Де шукати доказову інформацію про Голокост?

Для підготовки до уроку експертка радить користуватися інтернет-ресурсами Українського центру вивчення історії Голокосту, Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума». Там є величезні бібліотеки із сучасними систематизованими й вивіреними науковими матеріалами, томи свідчень очевидців. Та найбільшою скарбницею для колег стануть методичні посібники, довідники, хрестоматії, відеоресурси. До освітніх центрів можна написати, зателефонувати для консультацій. Працівники завжди підтримають і підкажуть, як краще підготувати урок. 

«Ще одне джерело інформації — онлайн-бібліотека в “Яд Вашемі”. Щоправда, там мало українськомовних матеріалів, зате є чимало методичних розробок про Голокост іншими мовами. Я вважаю, що цих матеріалів цілком достатньо для початку. А от інформацію із соціальних мереж варто сто разів перевірити. І головне — ніколи не треба забувати, що ми створюємо власну, українську історію», — говорить пані Елла.