Булінг і толерантність у школах: результати двох хвиль масштабного всеукраїнського опитування вчителів

У 2023–2025 роках у партнерстві з Міністерством освіти і науки України було проведено дві хвилі загальнонаціонального онлайн-опитування «Булінг і толерантність у закладах освіти» серед учителів. Метою дослідження було з’ясувати масштаби та особливості проявів булінгу в українських школах з погляду педагогів — із фокусом на причини булінгу (як їх бачать учителі), практики реагування та звернення учнів по допомогу. 

Під час першої хвилі (листопад 2023 — січень 2024) участь взяли 10 011 освітян з усіх регіонів України, за винятком тимчасово окупованих територій. Через нерівномірне представлення регіонів було проведено статистичне зважування, остаточна вибірка становила 3 804 респонденти (що забезпечило репрезентативність із довірчим інтервалом ±2% за ймовірності 99%). Друга хвиля опитування тривала з листопада 2024 до січня 2025 року та охопила 11 143 респондентів. Після зважування за основними характеристиками — регіон і тип населеного пункту — репрезентативна вибірка становила 5 656 освітян.

• Вчительське бачення ситуації з булінгом

У першій хвилі опитування понад дві третини респондентів (68,4%) зазначили, що після початку повномасштабного вторгнення у класах, де вони викладають, випадків булінгу не фіксувалося. Водночас 15,7% повідомили, що такі ситуації трапляються періодично, а ще 11,7% — що булінг мав місце раніше, однак наразі про такі випадки їм не відомо.

На рівні школи загалом наявність регулярного булінгу підтвердили 18,5% респондентів. Найбільше таких випадків зафіксували вчителі з північних областей — 20,6%, найменше — у східних регіонах (16,9%). У Києві виявлено найнижчий рівень визнання булінгу: лише 12,3% опитаних педагогів підтвердили наявність таких ситуацій у школі. Варто зауважити, що ці дані ґрунтуються на самозвітуванні вчителів і не обов’язково відображають об’єктивну картину. На результати могли вплинути фактори соціальної бажаності або страх вчительства відкрито говорити про проблеми в закладі.

На підтвердження цих побоювань можна навести результати паралельного учнівського опитування, які демонструють зворотну динаміку: зокрема, в Києві 33,8% учнів повідомили про регулярні прояви булінгу, а в західних регіонах — 30,1%. Натомість у східних областях — майже повна відповідність між сприйняттям учнів і вчителів (18,0% і 16,9% відповідно).

У другій хвилі опитування 20,6% вчителів відзначили наявність булінгу на рівні школи. Водночас 5,2% респондентів повідомили, що ситуація з булінгом у закладі погіршилася або суттєво погіршилася від початку повномасштабного вторгнення. 

Під час аналізу поширеності булінгу за макрорегіонами було виділено лише ті відповіді, які свідчать про чітке визнання наявності або відсутності булінгу у школах — респонденти, які вагаються або зазначають про ситуативні чи минулі прояви, були вилучені з розрахунку. Серед тих, хто дав ствердну відповідь на запитання про булінг, у другій хвилі найвищий рівень визнання зафіксовано у Києві (26,5%) та в північних областях (26,1%). Найменше у східних (16,9%) та південних регіонах (10,4%).

• Як учителі реагують на булінг

Лише 0,3% респондентів першої хвилі визнали, що не вжили жодних дій після того, як стали свідками булінгу. Найпоширенішим варіантом реакції на булінг виявилась розмова з агресором (36,6%), дещо рідше вчителі обирали бесіду з постраждалою дитиною (33,3%). Залучення батьків нападника застосовували 25,1% опитаних, а батьків жертви — 19,8%.

Адміністративні методи вживали рідше: залучення керівництва школи — у 17,9% випадків, офіційні механізми, передбачені Порядком реагування, — лише у 8,7%. Виклик поліції як крайній захід був застосований у 3,6% ситуацій. Натомість залучення шкільного психолога зафіксовано у 30,6% відповідей.

Ієрархічний кластерний аналіз дав змогу виокремити три основні стратегії реагування шкільного персоналу на випадки булінгу. Першу умовно можна назвати пасивною або неструктурованою: вона охоплює дії на кшталт «нічого не зробили», «важко відповісти» та «викликали поліцію» — респонденти часто обирали ці варіанти одночасно. Другий кластер об’єднує дії, що відповідають офіційному Порядку реагування: залучення директора, шкільного протоколу, звернення до батьків — усе це відображає адміністративний підхід до розв’язання ситуацій. Третій кластер становлять дії, спрямовані на комунікативне та психологічне опрацювання ситуації булінгу — розмова з нападником або постраждалим та залучення психолога. Окремо стоїть варіант відповіді «булінгу не було», який логічно не групується з жодною з реакцій.

У другій хвилі, якщо діти або батьки розповідали вчительству про булінг («Якщо вам розповідали діти або батьки про булінг, чи була з вашого боку спроба втрутитися в ситуацію?»), то третина (30,8%) обрали варіант «Ні». 

Серед тих, хто втручався в ситуації булінгу, найпоширенішими формами реагування були індивідуальні бесіди з учасниками конфлікту. Майже половина опитаних повідомили, що проводили розмову з кривдником (46,9%) та з постраждалим (45,1%). Значна частка також залучала до реагування шкільного психолога (43,5%) або викликала до школи батьків кривдника (34,7%) чи постраждалого (29,2%). Як і під час першої хвилі, значно рідше застосовувалися формалізовані процедури — скликання комісії (11,0%), використання протоколу реагування (12,3%) або повідомлення поліції (7,8%).

Кластерний аналіз способів втручання у другій хвилі показав, що дії вчителів у відповідь на булінг групуються в чотири основні моделі. Перша модель, як і під час першої хвилі, — це пасивна або неструктурована реакція. Вона охоплює відповіді на кшталт «нічого не зробили», «вагалися з відповіддю» або «інше», що свідчать про відсутність чіткої стратегії реагування.

Друга — формальне втручання згідно з Порядком реагування: виклик поліції, шкільний протокол, комісія. Третя модель об’єднує адміністративно-сімейні дії — залучення батьків обох сторін та керівництва школи. Четверта — комунікативна робота з учасниками конфлікту: розмова з агресором і жертвою. Окремо стоїть залучення психолога — ця дія не тісно пов’язана з іншими кластерами та сприймається як автономна.

Якщо вчителі, що брали участь у другій хвилі, ставали свідками булінгу, то 6,4% респондентів зізналися, що не втручалися у ситуацію.

• Вік і посада мають значення

Молодші вчителі (18–24 роки) демонстрували найвищу готовність до безпосереднього втручання в булінг: розмови з учасниками булінгу та спроби самостійного розвʼязання ситуації. Натомість досвідчені педагоги (45 років і старші) частіше обирали адміністративні та формалізовані підходи, зокрема шляхом залучення керівництва школи.

Цікаво, що незалежно від посади, — вчитель, адміністратор чи психолог — респонденти обирали схожі стратегії втручання. 

• Приводи для булінгу

На думку вчителів, які взяли участь в опитуванні у 2023/2024 навчальному році, основною причиною булінгу є поведінка дитини — так вважають 53,7% респондентів. Далі серед основних приводів для цькування зазначали: скрутні життєві обставини (19,9%), зовнішність (17,9%), світоглядні розбіжності (12,8%) та ознаки інвалідності (5,9%). У 2024/2025 навчальному році поведінка дитини знову залишилася на першому місці серед причин булінгу, за версією вчителів, — її вказали 51,1% респондентів. Скрутні життєві обставини знову посіли другу позицію, набравши 20,8%. Далі йдуть: зовнішність — 18,6%, світоглядні розбіжності — 12,3%, ознаки інвалідності — 7,8%. Респонденти могли обирати більше ніж одну відповідь, тому сумарний відсоток перевищує 100%.

Попри те, що вчителі часто стають свідками булінгу, про регулярні звернення дітей з цього приводу повідомили лише 1,7% респондентів. Ще 16,6% зазначили, що учні звертаються до них щодо булінгу час від часу.

• Демографічний профіль учасників

Серед опитаних у межах першої хвилі переважали жінки — 89,6%, тоді як чоловіки становили 10,4%. Найчисельнішими віковими групами були педагоги віком 35–44 роки та 45–55 років — по 29,3% у кожній. Найменше представництво мали наймолодші респонденти (18–24 роки — 4,1%) та старші (65+ — 2,3%).

Серед опитаних у другій хвилі жінки становили 89,8% респондентів. Найчисельнішою віковою групою були педагоги віком 45–54 роки (30,3%), далі — 35–44 роки (27,7%). Найменше було представників наймолодшої вікової категорії — 18–24 роки, лише 3,3%.

Опитування провела аспірантка Інституту соціальної та політичної психології Анастасія Мельниченко за підтримки Інституту модернізації змісту освіти та Міністерства освіти й науки України.