Чому онлайн-навчання не є дієвим і як Україні дати з цим раду?

Автор: Маргарита Носкова, доцент, Національний університет «Львівська політехніка»

Негативне ставлення до дистанційного навчання вже трошки втомило широкий загал. Ми звикли і переконані, що дистанційка – це погано, а у суспільстві ледь не сталим є твердження, що дистанційне навчання = неефективне навчання.

Дозволю собі у цій публікації не лише заперечити, а й спробувати проаналізувати корені та причини появи такого висновку і запропонувати свої міркування з цього приводу.

Пандемія COVID-19 докорінно змінила наші погляди на здобуття освіти. Дистанційне навчання увірвалось в наше життя безальтернативно. Практично миттєво ми зрозуміли, що вчитись можна і треба не лише в аудиторії. А от наскільки таке навчання може бути якісним та цікавим, відповісти не могли. Навчання весною 2020-го називають кризовим: для викладачів, студентів, учнів та батьків це був дуже непростий період, його ключові висновки можна сформулювати так:

• дистанційне навчання тепер не екзотика, а вимога і реалії часу;

• дистанційне навчання – це не очне навчання з комп’ютером та інтернетом;

• ми не вміємо вчити і вчитися дистанційно;

• і, найголовніше, наша українська система освіти «заточена» лише на очне, традиційне навчання як основну форму здобуття освіти.

Ми почали порівнювати і співставляти очну і дистанційну форму, шукали переваги та недоліки, намагались зрозуміти, що ж з ним не так, адже як у байці, «як музиканти не сідали, а музика була не та».

По-перше, протиставляти дистанційне і очне навчання немає жодних підстав, адже в Законі України «Про освіту» (ст. 9) дистанційна визнана одною з основних форм здобуття освіти разом з іншими інституційними (очна (денна, вечірня), заочна, мережева), індивідуальними (екстернатна, сімейна (домашня), педагогічний патронаж, на робочому місці (на виробництві) та дуальною формами освіти.

По-друге, ми живемо у цифровому суспільстві знань, де різноманіття та адаптивність є ключовими умовами успішного розвитку. Отже, не альтернатива, а варіативність стає нормою, коли різні форми та моделі розвиваються паралельно і тим самим забезпечують можливість найбільш прийнятного вибору для кожного. Саме у такому ключі дистанційна освіта розвивалась у багатьох країнах світу впродовж десятиліть.

Причини теперішнього стану дистанційної освіти

Спробую виокремити кілька ключових причин, які зумовили теперішній стан впровадження та розвитку дистанційного навчання

Перша причина. Для України визнання на законодавчому рівні різних форм навчання у 2017 році було надзвичайно важливим кроком вперед. Тепер треба було напрацьовувати механізми та інструменти імплементації положень Закону «Про освіту». Однак до 2020-го єдиного державного бачення на системний розвиток дистанційної, варто визнати, й інших форм навчання, не було. Ми були захоплені зненацька.

Відсутність механізмів, з одного боку, не обмежувало викладачів та заклади освіти шукати оптимальні шляхи для впровадження дистанційки, з іншого боку, суттєво гальмувало цей процес. Складно впроваджувати те, про що знаєш мало, або зовсім не знаєш.

Друга причина. Як відомо, природа не терпить порожнечі. Відсутність чітких і зрозумілих положень, програм, нормативних актів призвело до підміни понять. За принципом аналогії почали пристосовувати прийоми та технології очного навчання до навчання через екран… Ефект був посередній. Батьки обурювались, що вони працюють замість вчителів, а вчителі отримують за це зарплату.

І для цього була об’єктивна причина: МОН не встигало за потребами освітньої системи, накази і листи не випереджали потреби, не формували погляди, не пропонували рішення. а навпаки приходили постфактум і зазвичай фіксували те, що вже відбулось.

Третя причина. Брак цифрової грамотності педагогів, який тотально проявився з переходом на дистанційне навчання у ковідний період, формально і неформально, ліквідовували чисельними курсами підвищення кваліфікації, тренінгами, на яких масово вивчали та пришвидшено освоювали Classroom, Google Meet, MS Teams, Zoom, Loom,Canva тощо. В результаті вчили вчителів користуватись окремими інструментами, але не особливостям технології дистанційного навчання. Замість того, щоб навчити користуватись вудкою, в черговий раз роздали рибу.

Варто зазначити, що попри складні умови, відсутність практичних навичок та знань, освітяни зробили неможливе: навчали, як могли, за допомогою простих знайомих всім інструментів, месенджери на кшалт Vіber були тоді найбільш популярним способом організації навчання, його використовували понад 90% вчителів. Навчались один в одного, ділились досвідом і вдалими прикладами.

Четверта причина. Карантин затягувався і треба було щось робити. Освітня політика щодо системного впровадження дистанційного навчання у освітньому процесі практично не змінювалась. Однак все частіше стали згадувати про автономію закладів освіти і їх право приймати власні рішення. Ініціатива перейшла на місця.

Викладачі, натомість, поділились на дві групи: перша – намагалась чимшвидше знайти варіанти вирішення проблеми, активно вчилась і освоювала нові інтернет інструменти; друга – зайняла пасивну позицію, вважаючи, що пандемія – тимчасове явище, і скоро учні повернуться у класи і все буде, як раніше.

Більшість суспільства сприймала ситуацію саме як тимчасову, це підтверджують результати чисельних опитувань та аналітичні звіти громадських організацій та державних установ. Усе в комплексі: довгий карантин, відсутність або невчасні рішення і нормативні документи, нерозуміння більшістю, що і як треба робити, – призвело до роздратованості і незадоволення. Діти дистанційно вчились тяжко (їх цьому ніхто і не вчив), учителі були виснажені, мотивації не було ні в кого. Всі активно заговорили про неефективність такого навчання.

Ми і не здогадувались, що пандемія готує нас до нових, більш складних випробувань. Весна 2022-го вчергове оголила проблеми відсутності продуманої освітньої політики щодо використання дистанційних технологій навчання. Однак обставини змушували діяти швидко.

За роки війни було прийнято низку урядових, документів, почала активно розвиватись та наповнюватись Всеукраїнська школа онлайн, до вирішення проблеми долучили приватні дистанційні школи, на системному рівні почали працювати з урядами та неурядовими організаціями країн, куди виїхали мільйони українці.

У 2022-му ми навіть зуміли непогано навчати і навчатись, перебуваючи за тисячі кілометрів один від одного, попри психологічне вигорання, стреси та біль.

Ключовою проблемою української системи освіти в умовах війни стала втрата учнів та студентів, які опинились за межами країни, або на тимчасово окупованих територіях. Треба визнати, що за роки карантинного віддаленого навчання у більшості закладів освіти України не було сформовано дієвого цифрового освітнього середовища, і вони не в змозі були організувати та забезпечити навчання дітей, що виїхали. У результаті Україна віддала своїх учнів у закордонні школи і не могла вимагати, щоб їх навчання в українських закладах освіти визнавалось у країні перебування, адже часто-густо діти переходили на екстернатну форму навчання, тобто самостійне навчання.

Ми подбали про безпеку дітей, але не подбали про їх зв’язок з Батьківщиною. Це суттєва помилка, яку треба і частково ще можна виправити.

Натомість у 2023-му, після оприлюднення результатів PISA 2022 року, ми заговорили про освітні втрати та освітні розриви.

Так,нашим учням та студентам випала непроста доля навчатись і будувати своє майбутнє у складних умовах війни або у іншомовному середовищі чужої країни. Вчитися, перебуваючи у тривалому психологічному стресі.

Але! Ми не можемо порівнювати результати PISA:

• 2022 та 2018 року, через неревалентність вибірок;

• українських учнів, які писали тести під звуки сирен, з результатами учнів країн ЄС – учасники перебували у занадто різних умовах.

Ми можемо і повинні:

• говорити про особливі умови та потреби для навчання українських школярів та студентів у різних регіонах країни;

• виявляти прогалини у знаннях та допомагати їх ліквідовувати учням та студентам незалежно від місця їх перебування;

• створювати умови для навчання в українських закладах освіти всім, хто цього прагне;

• сприяти навчанню учнів та студентів, які опинились на тимчасово окупованих територіях у прийнятний для них спосіб, а не нав'язувати їм лише екстернатну форму;

• дбати про освітян, які, незалежно від місця їх перебування, навчають наше майбутнє покоління за українськими освітніми програмами.

З 2024-го в Україні, з метою покращення якості навчання, масово відновлюється очне навчання. Це прекрасна ініціатива, особливо для відносно безпечних регіонів країни. У живому спілкуванні та співпраці навчаються швидше і легше.

Але ж зараз всіх до очного навчання повернути неможливо. І навіть після завершення активних бойових дій на значній частині країни не зможемо повернутись у класи, їх просто знищено або заміновано, значна частина учнів та студентів все ще є і буде за межами країни.

Отже, дистанційне навчання зараз і ще певний час буде залишатись єдиною доступною формою здобуття знань для тисяч українських громадян.

Сучасна система освіти повинна бути гнучкою та адаптивною до реалій, особливо це актуально для України. Досвід України унікальний, а значить, ми мусимо шукати власні рішення та шляхи їх втілення.

Жодна країна в світі немає аналогічного досвіду ні за кількістю постраждалих від війни, ні за кількістю внутрішньо і зовнішньо переміщених осіб, ні за рівнем руйнувань, протяжністю фронтових та прифронтових територій, ні за тривалістю воєнних дій. Це наш біль і наш виклик, який лише ми можемо здолати. Здається, ось він, стимул, для розвитку віддаленого навчання.

Реалії свідчать, що наші вчителі, викладачі, науковці вчили і вчать добре. Українські діти за кордоном демонструють високі освітні результати, не зважаючи на стреси та мовний бар’єр, їх базові знання часто вищі за знання і навички місцевих учнів та студентів. За українських абітурієнтів змагаються європейські університети і коледжі. І ми от так віддаємо наше майбутнє через те, що не можемо забезпечити якісне навчання за різними формами його організації.

Може, вже варто схаменутись і визнати, що дистанційне навчання має право на повноцінне існування, розвиток і підтримку від держави не лише в законі України, а й у житті. Воно не краще і не гірше очного, воно є, і його, якісного, потребують мільйони учнів та студентів.

Можливо, варто звернутись до спеціалістів, у першу чергу вітчизняних, бо вони реально знають, як це зробити в унікальних українських умовах. Вивчити позитивні практики, які за 5 років напрацьовано в різних областях, громадах, закладах освіти України.

Все виявиться не таким складним, якщо ми не будемо щоразу винаходити велосипед, а просто визначимо єдині критерії та механізми, які допоможуть дистанційному навчанню бути ефективним. Навчання, незалежно від форми, базується на вічних законах дидактики і різниться лише інструментами і технологіями, які треба знати, вміти ними користуватись і оцінювати здобуті результати.