Куди і чому йдуть вчителі зі школи?

Автор: Віктор Громовий, український педагог, освітній експерт, публіцист, шеф-редактор порталу "Освітня політика"

Куди і чому йдуть вчителі зі школи?

Та куди завгодно!

Хтось стає ведучою на весіллі, а хтось перекваліфіковується на сімейного психотерапевта чи сексолога. Хтось стає фітнес-тренеркою, а хтось вирощує елітні сорти перців чи томатів...

А ще екс-вчителі стають фотографами, репетиторами, тревел-блогерами, б'юті майстрами… Я не кажу вже про тих, хто поїхав до Польщі збирати полуницю.

Вчителі дуже швидко навчаються і перевчаються, бо є «загартованість» зі школи. Після роботи в екстремальних умовах нинішньої школи їм уже нічого не страшно.

Вчителі — це комунікабельні, творчі, працьовиті люди. Вони вміють все, тому в житті, окрім школи, завжди знайдуть де себе реалізувати! Вони без школи зможуть прожити, а от чи зможе школа без таких спеціалістів?! І усюди куди б вони не пішли,  доходи будуть в рази більшими.

Наприклад, чудовий вчитель історії навчився класти кахлі, бо йому просто було не по кишені когось наймати. Спочатку зробив у себе вдома лицювання ванної кімнати, потім попросили знайомі зробити їм, потім запросили знайомі знайомих… Зрештою, зрозумів, що за один робочий день він як лицювальник заробляє більше, ніж заробляє як молодий вчитель за місяць. Далі можна не продовжувати, школа його втратила, а він здобув нормальний рівень життя та поважне ставлення як до професіонала свої справи(ніхто не втручається в процес, не змушує виставляти фотозвіти тощо).

Кожна людина шукає кращого життя. Тому цілком природно і зрозуміло, чому вчителі полишають невдячну працю за копійки і перекваліфіковуються.

І як в такій ситуації освіта може не деградувати?!

Ось типовий коментар людини, яка залишила вчителювання.

Oksana Granovska, місто Sveti Vlas, Бургаська область, Болгарія facebook.com/ne100ruk.ok

Я звільнилась, відкрила ФОП зараз працюю фотографом, живу на березі моря за кордоном. Маю спокійне життя без нервів, невдоволених батьків та постійного стресу. Сама собі керівник, ніхто не заважає творчості.

Чи шкодую я?

Так шкодую 10 років свого життя, що так посадила здоров’я і не цінувала себе.

Чи була я поганою вчителькою?

Мабуть, бо робила ремонт за власні кошти зі своїм чоловіком, їздила на конкурси з дітьми, шукала гранти для безкоштовних проектів для моїх учнів, але всі довкола чомусь були невдоволені. Тому так, я погана вчителька, яка увійшла в список 50 найкращих вчителів інноваторів в 2019 році. Так, я нічого не робила в школі, тільки зарплату «високу» просиджувала, бо сліпати над зошитами, бути на зв’язку і день і ніч, і нікуди не ходити, це мрія…

Чому поки що є кому працювати в школі?

По суті головною опорою нашої школи є чоловік, який утримує дружину вчительку («Дякую своєму чоловікові, що оплачує моє хобі»). Дружини заможних чоловіків самореалізуються, бо їм не треба думати про «хліб насущний». Але рано чи пізно чоловікам це починає набридати і вони кажуть: а нащо тобі та школа, краще я тобі якийсь власний бізнес організую (салон краси, магазин, фітнес-центр тощо). Чому я повинен спонсорувати навчання чужих дітей?!

Друга опора нинішньої школи — це вчителі пенсійного та передпенсійного віку. Перші тому, що неможливо вижити на ту пенсію, другі, — бо вже пізно йти з освіти.

Третя опора нинішньої школи — безнадійні ентузіасти, яких система цинічно експлуатує, та трудоголіки вчителі, директори і завучі шкіл.  Їх стає менше, але вони все ще задають тон. Їх справді тримає любов до дітей та почуття професійної відповідальності. Для того, щоб вижити, вони, як правило, мають ще декілька робіт. А ще виручає цих вчителів вміння все робити самому не тільки у власному домогосподарстві, а і в школі.

Так, багатьох можуть мучити докори сумління з приводу того, що вони «зраджують професію». Бо вони є класними педагогами для яких то була «споріднена праця» . Але зараз є загальне переконання: треба негайно «валити» з цієї професії, бо неможливо вижити на зарплату у 5—10 тис. грн.

«І добре, що втікають, хай втікають, бо втікають не справжні вчителі», — оце обивательське виправдання ганебної ситуації вже нікого не переконує. Бо у великих містах кадрова катастрофа і черги з охочих «серце віддавати» щось не видно.

Знаючи ці реалії, розумієш — освіта в небезпеці. Якщо негайно не почати виправляти ситуацію, нас чекає колапс.

Але поки в нашому соціумі домінує таке ставлення, цитую типову представницю з категорії «на чорта та школа»:

«Я б вам взагалі нічого не платила. Йдіть на завод, попашете, та побачите як заробляють кошти ті, хто вас утримує за свої податки!».

На жаль такі погляди віддзеркалюють серйозну проблему: ми так і не почали будувати суспільство знань.

Подивіться на країни, які за останні 50 років досягли найбільшого прогресу, не маючи неймовірних природних багатств.

Що було в основі успіху? — Освіта!

У Китаї, Сінгапурі чи Японії існує тисячолітній культ знань і вченості.

Єврейський народ, завдяки віковічній традиції пошанування носіїв знань, став стартап-нацією, яка змогла збудувати в пустелі модернову державу з інноваційною економікою.

У скандинавських країнах створено суспільство, яке навчається. Більдунґ-освіта через мережу Народних Вищих Шкіл є успішним нордичним феноменом неформальної освіти дорослих («recurrent education»).

У нас, на жаль, традиції інші. Почитайте комедію Івана Франка «Учитель» ( 1896), яка багато чого пояснює щодо нашої ментальності. У наших головах ще й до совка сиділа нелюбов до сильно вумних і до навчання.

Чому йдуть вчителі?

Важкий шлях до професійних вершин вчителювання більше не виглядає як те, що варте численних падінь та поневірянь.

Як наслідок ті, кому є куди йти, більше не бачать жодних причин залишатися в школі.

Охочих й надалі працювати жертовно заради загального суспільного благополуччя практично вже не лишилось. Ну не можна ж без кінця і краю утримувати школу за рахунок добробуту власних сімей, власного психічного здоров’я та власного особистого життя.

От такі меми гуляють в соціальних мережах.

Перш за все йдуть зі школи з огляду на абсолютну безперспективність вчительської професії. Вчителя зробили в очах дітей та батьків хронічним невдахою, який змушений працювати за копійки. Знецінена праця вчителя у суспільстві, породжує зневагу до нього на уроці.

Не тільки відверта зневага до професії, підміна принципів і понять гуманістичної освіти налаштовують вчителів кидати цю «безнадійну справу».

Не тільки жебрацька зарплата, а й те, що виносять мізки нормальним, професійним педагогам.

Олена Ходос ставить риторичне запитання: «А хіба нормальна людина витримає весь маразм, який падає на голови вчителям? Це треба мати сталеву витримку, щоб не збожеволіти!».

Не може не дратувати курс на шоу-реформи та, зокрема, нав’язування їм невластивої ролі аніматорів. Пише колега:

«Ніхто з притомних учителів не може сприймати як належне те, що зараз відбувається в освіті.  Tik-Tok учитель, — це вже не вчитель, а шоумен(-вумен). Тому має бути готовим не тільки до оплесків, а й до зневажливого свисту. Якщо ми погоджуємося на такий стан речей, шоу буде тривати».

Запитують колеги вчительку, яка заявляє, що її тримає в школі любов до дітей: на чому тримається ваша ЖЕРТОВНА любов,  якщо щодня крім правої щоки для удару треба смиренно підставити ще й ліву?!

На жаль, в нашому посттоталітарному суспільстві таке надбання гуманістичної педагогіки як дитиноцентризм сприйняли як вседозволеність та перетворення вчителя на безправну обслугу та «вічну невістку».

Учитель тепер апріорі у всьому винен. Навіть у ситуації, коли його штрикають циркулем, а він захищається, знаходяться люди, які пишуть: «Дії вчителя неприпустимі. Учитель повинен залишатися учителем до кінця...». До якого кінця? До чийого кінця? Так,  цьому нещасному, безправному і ніким не захищеному вчителю дійсно скоро прийде кінець 😭

А от доведи шо ти не Верблюд!!!

Вчителя звикли тримати на «короткому повідку» і голодному пайку. А за додаткову «кісточку» він має ще й «пострибати» (пройти сертифікацію, показати себе на якомусь конкурсі, на кшталт львівського «Вчителі, які надихають» тощо).

Нашим бюрократам і високооплачуваним «агентам змін»нудно. Коли немає проблеми з «хлібом» і є що на нього «намазати», їм потрібні видовища для розваги, тому вчителі постійно «стрибають». А з початком шоу-реформ — це («пострибати») стало основною роботою. Бо треба ж візуалізувати «звершення» для звітів грантодавцям. 

Тепер коли тисячі наших колег у вимушеній еміграції зіткнулись з іншою освітньою реальністю, виявилось, що ніде в Європі вчитель чи директор школи не марнує час на доведення своєї профпридатності. І що ще просто «вбивaє» на повал звичні уявлення: ніхто не вимагає з них якихось інновацій. Скоріше навпаки, рекомендують застосовувати перевірені практики, які приводять до позитивних результатів. Шоу нікому там не потрібне...

Чи є світла перспектива?

Є такий інструмент оцінювання професійного життя як драбина Кантріла (Cantril’s Ladder). В кількох вчительських аудиторіях просив своїх колег виконати простеньке завдання: Уявіть, що вершина драбини означає найкраще життя для вас. Нижня сходинка драбини означає найгірше можливе життя для вас. Вкажіть, де на драбині за вашим відчуттям, ви стоїте зараз?

Результат був дуже невтішний. Абсолютна більшість відмічала нижні сходинки.

Далі завдання ускладнювалось: ви не бачите «світлої перспективи» у школі зараз, а через п'ять років?!

Практично всі вказали, що і через п’ять років у них немає ніяких шансів вийти із «сектора страждань».

Ті ж поодинокі вчителі, які визначили себе на верху у секторі процвітання відразу ж робили застереження: це дякуючи моєму чоловікові, який оплачує мені це хобі.

Що робити?

1. Негайно починати процес професійної реабілітації пригнобленого вчительства, який має охоплювати всі аспекти життєдіяльності від матеріального забезпечення в законодавчо обумовленому обсязі до реального захисту свободи творити і витворяти справді нову освіту.

(Якщо в умовах війни неможливо виконувати положення Закону «Про освіту» в частині заробітної плати освітян, недоплачені кошти мають бути зафіксовані як державний борг, який підлягатиме повернення після війни).

2. Замість неефективних разових акцій треба взятись за створення на всіх рівнях управлінської вертикалі культури сталої мотивації освітян та за побудову ефективних мотиваційних механізм здійснення реформ.

3. Змінювати суспільну свідомість у напрямку утвердження реальної поваги до носіїв знань та розуміння важливості адекватної нормам «суспільства знань» оплати їхньої праці («Підвищення зарплати вчителя на користь нам усім!»).