Про амнезію, мавпячі звички і дух української школи

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Якось я випадково опинився у звичайній українській школі, в якій більшість учнів — діти єврейської національності. Це не єврейська школа за статусом, не приватний заклад, не культурний центр. Але вона була єврейською за духом. Дуже природно, буденно, ненав’язливо — так, ніби цей дух виростав із самих стін.

У цій школі не святкували Геловін чи День святого Валентина. Зате відзначали всі єврейські свята. Не для «галочки», не як «інклюзія культур», а так само природно, як ми відзначаємо Різдво чи Великдень. Там у будні на головах учнів можна було побачити  кіпи. І ніхто не робив із цього фото для звіту. Це — частина життя. Там іврит вивчали факультативно — не один і не два рази на тиждень — бо так хотіла громада. І школа це поважала.

І водночас — там були українські державні символи, українська мова й історія.

І не було жодного конфлікту. Жодної «олів’єшної» суміші культур. Це була школа, яка мудро поєднувала: бути вірним своїм корінням і бути частиною своєї країни.

Я тоді остаточно утвердився в розумінні того, що таке національна школа.

Національна школа — це не вишиванка за командою вчителів кілька разів упродовж року. Не свята у віночках і шароварах. Не світлини  у Facebook про національно-патріотичне виховання чи «тиждень патріотизму». І не «тиждень української мови», який закриває питання мови на весь навчальний рік. І не портрети українських борців за незалежність на стінах…

Національна школа — це український дух. А дух не декларується. Він або живе, або ні.

Один відомий український митець нещодавно сказав мені фразу, що не дає спокою: «У нашій освіті відсутній дух України».

Спершу ця думка видалась занадто жорсткою. Але що довше думаю, то краще розумію: вона болюча, але справедлива. Дух України у переважній більшості наших шкіл таки відсутній.

Чому так сталося? Є кілька причин.

1. Школа втратила себе як інституцію культури

Українська школа перестала бути місцем, де передають дух народу, традицію, пам’ять, культуру, стиль мислення. У ній квітне український кітч. У ній засилля англіцизмів. Як колись – русизмів. Її звужено до сервісу, до «надавача послуг». А сервіс за визначенням не несе духу — він задовольняє запит і має прайс. У результаті українська шкільна освіта освіта перетворилася на функціонал, а не є інструментом формування особистості.  

2. Ми ходимо в українську школу, але не живемо в українській школі

Є у школі державні символи. Є портрети борців за Україну. Є засилля жовто-блакитних кольорів: там де треба і там, де вони лишні. 

Але немає того, що можна назвати українським стилем: мислення на рідному культурному ґрунті, власного українського характеру, власного українського смаку, відчуття своєї гідності, гордості за те, що ти українець. 

3. Українська школа  застрягла у «глобальній модності». 

У нашій шкільній освіті епідемія  мавпячої хвороби: бездумно копіювати і повторювати те, що побачили у близьких і далеких подорожах світами. Все те, що сьогодні в українських школах називається інноваціями,  десь було змавповано і привезено сюди. 

Нам донори дають гроші на освіту, але разом із ними – готові рамки «life skills», «soft skills», «освіта для життя в мінливому світі». Іншими словами – будемо готувати хамелеонів, які пристосуватимуться до мінливого життя. 

А неньку Україну, хто захищати буде? У хамелеонів батьківщина там, де вони змогли пристосуватися. 

Натомість, виробляти власну концепцію функціонування української школи, яка б трималася на рідній мові, культурі й історії – це складно й політично ризиковано. Тож простіше адаптувати чужі сценарії. Що успішно робимо упродовж останніх двадцяти років.      

4. Наша освіта втратила пам'ять про себе. 

Амнезія освітньої системи стала буденністю. Забуто Лесин і Франків образ української людини; українські гімназійні традиції (справжні, не теперішні); роль і значущість сільської школи у житті громади; роздуми про національну школу Грушевського, Русової, Сірополка, Грінченка та інших достойників української педагогічної думки дорадянського періоду; педагогічне відродження 20-х років минулого століття і  навіть наш власний національно зорієнтований старт шкільної освіти початку 90-х років. У стані амнезії ми навіть забули таке: багато із того, що сьогодні називається інноваціями, колись було повсякденною практикою в освітній системі України: компетентнісний підхід; те, що сьогодні називають STEM-освіта; формування емоційних навичок та багато чого іншого.  

І все ж — погодитися з митцем, що в шкільній освіті України відсутній український дух,  повністю не можу.

Бо в кожній школі є люди, які тягнуть український дух на собі. Учитель, який спілкується українською не лише «на уроках». Директор, який не боїться чітко артикулювати: наша школа — українська за змістом, а не лише за документами. Учителька історії, яка переказує  дітям не сухий текст чергового параграфа підручника, не вимагає задля складання НМТ зазубрювати дати історичних подій і запам’ятовувати портрети історичних героїв, а формує в учнів розуміння — хто ми і звідки. Молодий учитель, який включає на уроці пісні «Океану Ельзи» замість чергової «фонової англомовної попси». Є ті  вчителі, хто які намагається плекати пам’ять, культуру, слова, традицію. Чимало тих, хто дає дітям не тільки знання — дає ідентичність. На жаль, такі не всі. Але вони є. Хоч і спроби їх знищити та викинути із шкіл також є. Системні спроби. На державному рівні. Бо вчитель не може існувати лише духом. 

І найголовніше. Українська школа у війні стала опорою країни.

Під обстрілами. У холоді. У темряві. Але школа  тримається. І там, де тримають школу — тримається країна.

Це не може бути системою без духу.

Дух не прописується у нормативних документах. Дух не запускається наказами МОН. Дух не вирощують «масові заходи». Дух народжується в учителеві, громаді, в традиції. Там, де є памʼять і гідність.

І колись, я вірю, хтось зайде у звичайну українську школу —

і відчує дух, який не потребує декорацій. Навіть, якщо там не буде куточка із державною символікою чи освітніх просторів у жовто-блакитних кольорах. А буде просто присутній український дух. Дух України.

Наприкінці хочу згадати один коментар у Facebook.

Мене запитали: «Якщо в Європі у школах святкують Геловін і «піжамні дні», то чому цього не має бути в нас? Ми ж прямуємо до Європи». 

Прочитав цей коментар і подумав: мавпяча звичка — найстрашніший ворог національної школи. Українська школа — не та, яка тягне у своє життя все, що блищить за парканом. Вона та, яка точно знає, що їй чуже, а що — своє.

Бути українською школою — означає не копіювати інших, а памʼятати себе.