Про освітні втрати, або як знайшли сокирку під лавкою

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Якщо уважно придивитися до історії української освіти, то побачимо: останніми роками її заполонили фетиші.

Штучний інтелект стверджує, що фетиш — це об'єкт, річ або частина тіла, що стає для людини об'єктом особливого поклоніння, захоплення або сексуального збудження, часто незалежно від його первісного значення. Тому в освіті фетишів – хоч відбавляй.

Сьогодні – про один із них: освітні втрати. Навіть словосполучення звучить так, начебто країна переживає національну катастрофу. Відкриваються «центри ліквідації», складаються звіти, пишуться грантові заявки, проводяться вебінари, дослідження, презентації, чиновники гордо рапортують: ми боремося! У соцмережах — флешмоби про те, як надолужити. Але дозвольте спитати: ви серйозно? Освітні втрати, це та, образно кажучи, «сокирка під лавкою», яка визначає сенс всіх освітніх проблем? І якщо ми її звідти витягнемо, то проблеми освіти будуть вирішені? Панове, не смішіть людей!

Ця проблема у освіті була завжди. Лише раніше вона називалася «прогалини в знаннях учнів». Про неї багато писали класики педагогіки, з цими «прогалинами» постійно боролися вчителі. Але безуспішно. Жодне покоління учнів не виходило зі школи без «прогалин», а по модньому – «без освітніх втрат». Хтось ніколи не збагнув, що таке інтеграли, хтось не зрозумів «Енеїду», хтось навіть у зрілому віці плутає Київську Русь із Галицько-Волинським князівством. І всі з цим жили. Бо головне — не механічне засвоєння кожного параграфу, а вміння орієнтуватися, знаходити, вчитися тоді, коли виникає потреба.

Ми живемо не в ХІХ і не в ХХ столітті. Сьогодні «знати все» неможливо й не потрібно. Більше того, наявність «освітніх втрат» не завадила людям ставати лікарями, інженерами, директорами і навіть міністрами освіти.

Але в дуже багатьох українських освітян, які сформувалися в останні десятиліття, і тих, хто причетний до освіти, є іще один фетиш. Це поклоніння перед зарубіжним освітнім досвідом. І вічне намагання, образно кажучи, «пересадити чужу пальму в український грунт». Чи то від незнання власної освітньої історії, чи то від особистої меншовартісності, але, вони, як оті середньовічні туземці: побачивши щось блискуче (дарма, що не золото) – тягнуть сюди. А далі – гранти, гроші, тренінги, методички, вебінари, звіти. І пішло- поїхало.

Так і з освітніми втратами. Про вітчизняні «прогалини» не знали чи забули, а тут у світі заговорили про «learning losses». Західні країни запускали масові тьюторські програми, проводили дослідження PISA, рахували кожну «втрату».

Україна швидко підхопила цей дискурс. У нас тепер теж рахують, діагностують, досліджують, створюють центри й комісії. І навіть формують на цьому власний політичний капітал. Чому? Бо це зручно. Зручно отримати зарубіжне (грантове) фінансування: «ми боремося з освітніми втратами», зручно пояснити проблеми: «винна пандемія і війна», зручно імітувати турботу: «ми надолужуємо».

У результаті, «освітні втрати» в Україні поступово перетворилися на валюту. Яка має грошовий і політичний вимір. Грошовий вимір у тому, що для ліквідації цих втрат пишуться проєкти, виграють гранти, організатори боротьби отримують пристойні зарплати. Уже сформований ринок «боротьби із освітніми втратами», на якому з’явилася сила-силенна гравців. І на цьому ринку все достатньо примітивно: що більше втрат - то більше шансів на фінансування. Тому ніхто й не зацікавлений «ліквідувати» їх остаточно.

Політичний вимір у тому, що нинішньому поколінню освітніх чиновників важливо укотре підкреслити: вони працюють у тренді із світовими проблемами. Дарма, що самі тією «ліквідацією» не займаються. А всю чорнову роботу, як завжди, переклали на плечі вчителів…

То можливо уже настав час, коли потрібно зізнатися в наступному.

1. Якщо учень має прогалини в знаннях (освітні втрати) і хоче їх ліквідувати, сьогодні він має всі можливості це зробити. З учителем, репетитором, через YouTube чи самоосвіту. Час, коли для ліквідації прогалин потрібні були лише учитель і підручники – минув.

2. Якщо учень не хоче ліквідувати ці прогалини - жодна «державна кампанія» чи грантова громадська організація не врятують. Недарма українська приказка каже: «Коня можна привести на водопій. Не можна примусити коня напитися води» . Проблема не в тому, що дитина не засвоїла якийсь параграф, скажімо, із географії. Проблема в тому, що школа і держава не формують у неї бажання вчити цю географію.

3. Чи може і повинен учень знати весь обсяг навчального матеріалу, який передбачений чинними програмами. Це у ХІХ і ХХ століттях від учня вимагали «знати все». У ХХІ маємо вимагати інше: вміти знайти інформацію про щось…

Якщо наше зізнання буде об’єктивним, тоді неминучий висновок: «освітні втрати» — фантом, із яким сьогодні зручно боротися. Гарна ширма, щоб не говорити про справжні хвороби системи. Тому вся ця боротьба схожа не на педагогіку, а на театр: чиновники пишуть сценарій, організатори боротьби ставлять виставу, учителі грають масовку. Грають – безоплатно. А учні? Вони тихо виходять із залу. І це - єдина втрата, яку ми точно вже не надолужимо.

Захоплюючись цим фетишем, ми не помічаємо головних і дуже болючих втрат: втрату довіри до формальної системи шкільної освіти, втрату престижу професії вчителя, втрату сенсу освіти як суспільного інституту. Ці втрати боротьбою із прогалинами в знаннях ліквідувати не можна. Для цього потрібна не та сокирка, яку випадково знайшли під лавкою, а щось значно глибше і потужніше – розуміння суті та сенсів шкільної освіти.