Про силу мови та слова: 7 віршів сучасних українських митців

Маємо безліч трактувань поняття «мова». Від суто наукового «система звукових і графічних знаків» до філософського «частина національної ідентифікації». Те саме й зі «словом»: від «найменша самостійна частина мови» до «внутрішній смисл речі або явища». Нині, до Міжнародного дня рідної мови, пропонуємо добірку поезій українських митців про силу мови та слова. 

«Торкатись так, як торкаються книг»

Це поезія Сергія Жадана — українського музиканта, літературного митця і громадського активіста. За словами докторки філологічних наук Олени Маленко, у поезії автор проводить аналогію «тіло — книга». Так, каже вона, Жадан звертається до тактильного пізнання, підкреслює, що момент доторку до книги — певна ініціація, долучення до духовної обраності. 

Торкатись так, як торкаються книг.

Перших рядків протоптаний сніг.

Зимова сповільнюється течія.

Хто це читає тебе?

Це я.

Хто це читає тебе, як вірш?

Облиш, говориш,

просиш, облиш.

Останні з прочитаних таємниць —

гострі метафори твоїх ключиць.

Читати родимки і хребці

кольору олова в молоці,

Брайль, прочитаний навмання,

пальців отримане знання.

Вчи мене, Брайле, свідчи, учи.

Мов книгу, читати її вночі.

Теплих вен її довгий шов,

список тих, хто від неї пішов.

Як торкаються сторінок,

списаних іменами жінок,

знайдених в шафах записників,

з адресами зраджених чоловіків.

Це я читаю тебе, як письмо,

це я говорю до тебе — пітьмо,

граматико зчитаних передпліч,

шрифтів твоїх вереснева ніч.

Мово, якою я мовчу,

мово дихання і плачу,

мово ліній на тихій руці.

Сидять при столі

мовчазні

читці.

Ніхто не скаже,

ніхто не здасть.

Зчитують книгу твоїх зап’ясть.

Зчитують шрамів родинні листи.

Це ти, говорять, боже, це ти.

Це ти являєш тканину письма,

з якої прописується зима,

в яку врізаються навесні

літери — приголосні і голосні.

Це ти даєш імена, це ти

виводиш, мов світло з темноти,

голоси із глибоких мовчань.

Я не розумію твоїх повчань.

Граматико подиву і зими.

Хто це кохає всю ніч? Це ми.

Повільно дочитую до кінця.

Світло торкається її лиця.

«Ось тобі, жінко, мова»

Авторка цієї поезії — Катерина Калитко — українська письменниця і перекладачка. «У ньому, власне, йдеться про мову як про останню зброю тоді, коли у тебе все відібрано. На цій думці я твердо стою: твоя мова, твої вербальні та позасловесні досвіди, пов’язані з нею, — це водночас твоя перша й остання суперсила, твоя остання територія, яку понесеш всередині. Навіть якщо, не дай Боже, втратиш територію, означену державним кордоном», — розповідає сама пані письменниця про свій вірш.

Ось тобі, жінко, мова. 

Стріляй із неї.

Захищай себе до останнього подиху, і нізащо

не дозволяй їм наблизитися. Використовуй

вбудовану систему радіоперехоплення

і прилад нічного бачення.

Все це є всередині. І не бреши, що не вмієш.

Пильно відстежуй

дислокацію ворога і найменші його просування. 

Підпусти на віддаль пострілу — а тоді припадай до прицілу і вже 

не зволікай.

Набоїв припасено вдосталь, їх не шкодуй,

якщо ж скінчаться — виробляй їх зі слів,

тільки тоненькі жіночі пальці здатні на цю моторику.

І нізащо, нізащо не дозволяй їм наблизитися

до старої межі, на якій розляглася 

батькова слива.

Як перейдуть її — доведеться іти врукопаш. Отоді вже

прохромлюй багнетом, ріж від вуха до вуха,

розпанахуй, роз’юшуй та оббіловуй,

поки світло перед очима остаточно не змеркне.

Як отямишся — погладиш колючу потилицю

синові-новобранцю, чоловікові милиці подаси,

а тоді — все спочатку.

Хто сказав, що кидаємо напризволяще?

Ми озброїли, як могли.

«Слова, речі»

Це вірш українського письменника Мирослава Лаюка. Поезія ввійшла до збірки «Троянда» 2019-го. «Це книжка про реабілітацію “слів з великої букви”, про те, що страх перед шаблоном став шаблоном, що коли “слова з великої букви” стають лише словами — ми мусимо їх перезапустити, навіть якщо це не всім подобається», — розповідає Мирослав Лаюк про книжку. 

Ми переміщували холодильник

з другого поверху у провулок —

на іржавій долоні поріз виник,

і кров залила рисунок.

Я написав на холодильнику «птах» —

і він вилетів у вікно: ого!

за три тополі, панельний будинок, а на руках

ще більше проступило червоного.

Написав на стіні «машиністка» —

і вона почала друкувати все, що я казав,

написав на дев’ятці «шістка» —

і цифри її вигнали зі збірника вправ,

на злі написав «коняка», на коняці — «пасеться в лузі»,

на всіх ворогах написав «дякую»,

на всіх друзях написав «друзі»,

написав «сяйво» на людині, написав «повільні скоріші»,

написав «поезія» на хлібові й скатертині —

і мав книжку віршів.

останнє написав: «Хай не буде ні сіль, ні серпень,

ні світло, ні містерія, ні акація, ні чоло,

а — Троянда,

хай все буде Серце».

І було.

Інша планета

Троянди, іриси, півонії, жасмини!

«О, як я тебе розумію, — від слова до слова»

Авторка поезії — Мар’яна Савка — українська письменниця, літературознавиця, публіцистка та головна редакторка і співзасновниця «Видавництва Старого Лева». Вірш «О, як я тебе розумію, — від слова до слова» входить до збірки «Листи з Литви / Листи зі Львова», яку створили дві подруги-поетеси — Мар’яна Савка та Маріанна Кіяновська — упродовж листопада 2015 року. Вони надсилали одна одній вірші-листи: пані Мар’яна писала зі Львова, а Маріанна — з Паланги, що у Литві. 

О, як я тебе розумію, — від слова до слова.

У мову закладена Господом світобудова —

Вона вибирає народи і творить світи.

Це мова проводить кордони й кордони ламає.

За мову вмирають, за мову вбивають, буває.

І кожна із мов неповторна. Як вірші. Як ти.

Пірнути у мову — то ніби пізнати кохання.

Є значення слів і приховані сенси звучання.

Легенько пробігти по хвилі і канути вглиб.

А як відтворити у мові шаленство і подив,

І крихкість мовчання, і важкість зітхання, і подих,

І муки розбитого серця, і втомлений схлип?

Є мова каміння, що лунко спадає зі скелі,

Є мова піску — і це нею говорить пустеля,

Коли піднімається вітер її, Харматан.

Гармонія звуків така незбагненно велика.

Або ж нескінченна. Я думаю, мови, як ріки —

Течуть звідусіль і впадають в один океан.

Переклад поезії годі із чимось рівняти.

От можна сказати дослівно — і все поламати,

Бо мова поета сама обирає, авжеж.

А часом кружляєш невпинно, від фрази до фрази,

Не можеш доречніших слів відшукати одразу:

Так ніби в двох ріках — двох мовах — водночас пливеш.

Це мова поранить, і мова словами зігріє.

Нова чи прадавня, якою співала Марія.

Якою ж із мов до сердець промовляє Господь?

Одна серед безміру мов є твоя достеменно,

Вона від колиски й землі, на устах і знаменах.

Це мова — до Всесвіту ключ, відмикай і заходь!

«Так багато війни, розкажи мені правду або промовчи»

Авторка цього вірша — Тетяна Власова — українська поетка й культурна менеджерка. А ще — творчиня й учасниця поетично-донатних заходів.

Так багато війни, розкажи мені правду або промовчи.

В кожне слово впиватися спрагло — це не зрівняєш ні з чим. 

Наші часи колись перепишуть із твоїх повідомлень і записів.

Знаєш, тут так багато захищеності

і так багато беззахисності. 

Ти кажеш, що вчишся впізнавати своїх за порохом і алфавітом. 

Я кажу — знаєш, тут стало багато мороку, але й стільки світла. 

Ти кажеш — це прикро, але я зовсім не пам’ятаю тебе таку. 

Я не знаю, про що ще говорити, тому ти просто будь на зв’язку. 

Ця зима як тривала хвороба, і ми нею вражені всі. 

Але ти просто роби що робиш, мій друже з долютневих часів. 

І аж до першого дня весни пиши слова мені випадкові. 

Так багато війни. Багато війни.

Так багато

любові.

«ти казав дуже тихо. а потім кричав»

Цей вірш написала українська поетка і блогерка Дар’я Лісіч. У 2023-му вийшла друком її перша збірка «Інфопривід». Крім того, Дар’я запускає благодійні збори за допомогою авторських пісень і творчих вечорів. 

ти казав дуже тихо. а потім кричав.

наче бив по щоках своїм тембром.

ніби лодки у шторм об бетонний причал —

калаталося серце об ребра.

що за суд в нас такий? не прийшов адвокат,

по окремості — лави присяжних.

зняв перуку суддя — і за мить вже він кат. 

секретарко, писала уважно?

мова спільна. слова — до нестями чужі. 

лабіринт когнітивних обмежень.

я була на межі. і ти був на межі —

саме так й відчуваються межі.

«Пиши вірші так, ніби нещодавно був щасливим»

Цю поезію створив Павло Коробчук — український письменник і музикант. Вірш «Пиши вірші так, ніби нещодавно був щасливим» увійшов до збірки «Навій». З коментаря до книги дізнаємося, що навій — це вал у ткацькому верстаті, на якому тримається основа полотна. Того самого поетичного полотна, яке за допомогою слів тче поет. Кожен текст — нова нитка. І лише відступивши на кілька кроків, можна зрозуміти, яку картину вони разом утворюють.

Пиши вірші так, ніби нещодавно був щасливим,

ніби ще пам’ятаєш, як це — любити від початку і до кінця,

ніби щойно забігав у холодну квітневу зливу,

пиши, витирай краплини з лиця.

Пиши, хай між словами шелестить висока трава,

хай між словами лягають стежки і лунко скриплять ліси,

хай з-за горизонту видніється музика хорова,

пиши, додавай в нотний стан голоси.

Пиши так, ніби у вас іще не було суперечок,

ніби ніхто нічого не винен, ніхто нікому не бреше.

Пиши так, ніби пишеш останнє речення

про те, що колись сказав їй уперше.

Записуй усе те приємне, що сталось у квітні,

втопися у списаних аркушах, розкиданих на столі.

Пам’яті треба папір — спогади з часом стають непомітні,

як розбита мошка на лобовому склі.

Пиши про молодість, ніщо інше не робило тебе дорослим,

ніщо інше не відкривало стільки болісних одкровень,

у квітневій зливі ти бігав радісний, але босий,

і дихання забивалось, не вистачало легень,

горло захворівало, з’являлись симптоми застуди.

Пиши вірші — цю життєво важливу дурницю,

пиши між нападами кашлю, в проміжках амплітуди,

нагадуй з останніх сил, де ви мріяли опинитися.

Пиши, не важливий сенс, якщо буде полегшення.

Пиши, бо віч-на-віч не скажеш настільки відверто.

Пиши, якщо не можеш говорити, мовчиш ошелешено.

Пиши, якщо горло роздерте.

Колажі: Михайло Карпо