У шкільній освіті…струс мозку. Чи вилікуємо?

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

В останній час, пишучи про освітнє життя, я все частіше вживаю медичну термінологію.

Лише кілька днів тому написав про роздвоєння української шкільної освіти на дві системи, назвавши це «освітньою шизофренією», як у стрічці освітніх новин FB з’явилася інформація, яку назвати інакше, як «струс мозку», не можу.

Йдеться про оприлюднення даних, які стверджують, що істотного покращення навчальних досягнень здобувачів освіти епохи  НУШ, порівнюючи із учнями, які навчалися за «старими» чи іншими стандартами, немає.

Для багатьох,  ця інформація – як гарний удар по голові, коли, скажімо, наступаєш на граблі. І який закінчується струсом мозку.

Адже упродовж дев’яти років ми слухали «НУШ дала дітям компетентності», «школа стала сучасною», «діти навчилися працювати в команді», «треба менше зубріння», «школа готує до життя у мінливому світі». І настільки звикли до цих та подібних мантр, що майже перестали ставити просте запитання: «А знань у дітей побільшало»?

І ось тепер раптом з’являються результати досліджень, після яких стає зовсім незручно. Бо виявляється, що учні НУШ часто знають гірше, ніж їхні ровесники, які навчалися до цієї «найуспішнішої реформи».

Тут уже не допомагають красиві слова про «освітню траєкторію», «дитиноцентризм» і «педагогіку партнерства». Бо є дуже проста річ. Дитина або вміє читати, писати, рахувати і думати - або ні.

І тут я згадую минулорічний вересневий допис розпачу у FB, автором якого є звичайна вчителька, котру навряд чи можна віднести до тих, хто НУШ не сприйняв. Швидше - навпаки. Вона написала таке: «І почалося це у вересні цього навчального року, коли я прийшла навчати новий для мене 8 клас… Ніколи не бачила такої зневаги одне до одного й до вчителя. Починається це з перших хвилин уроку, коли ти, натхненний, з купою цікавинок і грандіозними планами, заходиш до класу, вітаєшся з учнями — але навзаєм повне ігнорування…Я ще намагалася заплющити очі на те, що пів класу сидить у навушниках і гаджетах…Але того, що я побачила далі, я прийняти не можу й не хочу. Це — відбірні триповерхові матюки, розбірки, ігри в карти, ноги на партах — і все це відкрито, нахабно, без жодної реакції на намагання достукатися. А що далі?..»

Ось це «далі» сьогодні і стало тим струсом мозку, який можна діагностувати сучасній системі шкільної освіти. І це вже не просто діагноз. Це - вже сигнал тривоги. Причому дуже серйозний.

І тут одразу уточню.

Я не противник НУШ. Як і не противник змін у школі взагалі. Світ справді змінюється. Дітей справді потрібно вчити комунікувати, працювати в команді, адаптуватися, бути самостійними. Усе це важливо.

Але є проблема.

У нас під гаслом «підготовки до життя в мінливому світі» школа почала поступово соромитися самого слова «знання».

Таблиця множення? Не треба перевантажувати дитину.

Вірші напам’ять? Це - «совок».

Твори українських письменників і поетів про боротьбу за незалежність? Це – архаїзм.

Українська історія? Лише в одному предметі з всесвітньою, бо інакше - перевантаження.

Граматика? Є автозаміна.

Факти?  ШІ і Google знає все.

У підсумку школа почала нагадувати дивне місце, де дітям роками пояснювали, що знання -  це щось другорядне. А тепер усі здивовано дивляться одне на одного: а чому ж діти знають менше?

І тут напишу кілька непопулярних, у теперішніх реформаторів освіти, думок.

Світ змінюється. Але таблиця множення - ні. До життя в мінливому світі неможливо підготувати без знань.

Світ змінюється. Але грамотність ніхто не скасовував.

Світ змінюється. Але без уміння читати, думати й аналізувати людина стає легкою жертвою маніпуляцій. Не можна «критично мислити» з порожньою головою.

Світ змінюється. Але не можна аналізувати те, чого не знаєш. Як і не можна бути творчим на пустому місці.

Світ змінюється. Але компетентність без знань - це як красивий фантик без цукерки.

Схоже, наша освіта останні роки надто захопилася саме фантиками.

Ранкові кола. Без зрозумілих оцінок у початковій школі. Кольорові освітні простори для розваг та відпочинку. Інтегровані курси. Безкінечні «навички XXI століття». Soft skills  - на першому місці, а  Hard skills – потім і якось. Ігроманія та каруселі укупі з дашбордами та презентаціями…

Захоплюючись фантиками, школа сором’язливо почала обходити головне питання: «А дитина стала розумнішою, навчаючись в нашій школі?»

Чому так сталося»? Адже не було проблем з нормативним забезпеченням НУШ, фінансами, ентузіазмом. Навіть на початках – із зарплатою педагогів. Із закріпленням в законі  трьох мінімальних окладів. Тобто, хотіли як краще, а сталося – як завжди.

На мою думку, є кілька причин чому так сталося.  

1. Реалізуючи реформу, віддали перевагу так званому «фасадному менеджменту».

Освіта вдарилася в зовнішні атрибути реформи, але не в її глибинну методологію. В управлінській вертикалі спрацював старий радянський інстинкт: головне - прозвітувати. Чим більше яскравих презентацій і модних слів, фантиків і кольорового диму – тим краще.

2. Сліпе копіювання зарубіжних освітніх практик, які десятиліттями вибудовувалися на історії успіху та аналізу провалів інших освітніх систем, іншої ментальності суспільства, іншій економічній, політичній та соціальній базі. Оце злизування освітніх практик перетворило нашу шкільну освіту на суцільне LEGO, в якому є купа деталей, але їх неможливо зібрати в єдиний цілісний пазл.

3. Деградація ролі вчителя як інтелектуала та авторитета.

Реформа НУШ у її популістичному прочитанні перетворила вчителя з «транслятора знань» на «фасилітатора», «аніматора», «дитиноугодника». Коли вчителю кажуть: «Головне, щоб дитині було цікаво», він підсвідомо починає уникати складних тем, бо вони «нецікаві». Інтелектуальне зусилля почали плутати з насильством над дитиною.

У результаті вчитель втратив свою головну функцію - вести учня крізь труднощі до результату.

4. Втрата тяглості (розрив між початковою і базовою школою)

НУШ зайшла в початкову школу як свято, але ніхто реально не підготував «причал» у 5-му класі. Вчителі-предметники отримали дітей, які звикли до гри, але не навчені базовим алгоритмам (читання, письмо, таблиця). Стався когнітивний дисонанс: методики початкової школи виявилися занадто стерильними; вони не підготували дитину до того, що навчання -  це праця.

5. Система брехні.

Директори шкіл, навіть якщо й бачили, що реформа буксує, боялися про це казати. Щоб не бути «не сучасними», «ретроградами», «не здатними». Вчителі боялися сказати директору, що діти нічого не знають, бо «ти ж проходив курси НУШ, значить, це ти погано працюєш». У результаті всі дружно малювали звіти про «неймовірний поступ», поки реальні знання котилися вниз.

6. Методичний інфантилізм.

Ми вирішили, що можна вивчати все і одразу («інтегровані курси»), але забули, що перед тим, як «пекти торт», треба навчитися хоча б бити яйця. Дитина намагається дискутувати про екологію, готує STEM-проєкти, не знаючи елементарної біології. Це виглядає як будівництво даху на будинку, де ще немає фундаменту. Дах красивий, але він тримається на чесному слові.

Можна багато грати з конструктором, вивчаючи «навколишній світ», але якщо в результаті дитина не може вирахувати площу прямокутника, то цей конструктор був лише іграшкою, а не інструментом.

7. Підвищення кваліфікації для «галочки»

Десятки тисяч учителів прогнали через швидкі онлайн-курси. Людина отримала сертифікат, але не отримала розуміння. Це як дати водію воза ключі від «Тесли»: він буде шукати, куди запрягати коня, і зрештою просто штовхатиме машину ззаду.

8. «Пастка успіху» і відсутність критики та серйозного аналізу.

Про реформу роками говорили як про «священну корову». Будь-яка критика зсередини (від практиків) сприймалася як опір змінам або «ретроградство». Коли система забороняє собі визнавати помилки на ранніх етапах, ці помилки накопичуються і вибухають у вигляді результатів моніторингу знань через 4-5 років.

Ось цей вибух у формі струсу мозку і відбувся.

І найголовніше.

Ризик того, що профільна школа (академічні ліцеї) наступить на ті самі «граблі» НУШ, на мою думку, не просто великий - він майже стовідсотковий. Уже незабаром, знову побачимо «як завжди», але вже в масштабах старшої школи.

Чому мій прогноз такий прикрий?

1. Ми і сьогодні продовжуємо малювати освітні простори. Уже для профільної школи. Зараз основна енергія йде на «малювання карти»: де буде ліцей, а де - гімназія. Ми знову обговорюємо стіни, а не те, що за ними відбуватиметься. Це як ділити територію під ресторани, не маючи ні кухарів, ні продуктів, ні меню. Якщо на звичайній школі просто повісити табличку, що це «академічний ліцей», вона не стане ліцеєм. Вона залишиться школою, де просто стало менше дітей. Якщо на колишньому профтехучилищі повісити вивіску «Професійний ліцей», він залишиться тим  ПТУ, який і був.

2. Відсутність «профільних» учителів?

Для справжнього ліцею потрібен вчитель-експерт, а не просто людина з дипломом чи з великим досвідом, званнями і нагородами. Якщо вчитель роками викладав «усього потроху» для всіх підряд, він не зможе за один день стати викладачем університетського рівня для профільного класу. Ми знову надіємося на «курси підвищення кваліфікації» за два тижні чи на «Вектор» за 1500 грн. з майже однаковими програмами.  Це - ілюзія.

3. Ігнорування «фундаменту»

Профільна школа розрахована на те, що в неї прийде учень з потужною базою. А тепер повернемося до початку  есе: якщо дитина прийде в 10-й профільний клас, не знаючи таблиці множення або не вміючи аналізувати текст, то будь-яка «профільність» помре на першому ж уроці. Ми намагаємося побудувати вишуканий пентхаус на поверхах, які вже почали сипатися.

4. НМТ як «вбивця» профільності

Доки єдиним мірилом успіху є тест (НМТ/ЗНО), ніяка профільна школа не запрацює. Учні будуть ігнорувати профільні предмети, якщо вони не потрібні для вступу, і навпаки - «зубритимуть» лише те, що в тесті. Це знову перетворить ліцеї на курси підготовки до екзаменів, а не на осередки глибокої освіти.

Тобто, ми знову наступаємо на ті самі граблі, але тепер вони більші й важчі. Якщо НУШ у початковій школі - це була «дитяча хвороба», то провал профільної школи стане системним колапсом. Бо після 11-12 класу виправляти порожнечу в голові буде вже нікому й ніколи.

Виходить, що ми будуємо «ліцеї» для дітей, яких перед цим вісім років переконували, що знання - це не головне. Хіба це не та сама «освітня шизофренія»?

Коли мене запитують, чи можна ще щось змінити, я відповідаю: рецепт насправді дуже простий. Але він потребує того, чого наша система боїться найбільше - мужності визнати помилки.

Нам не потрібні нові гасла чи чергові яскраві презентації. Нам потрібно:

1. Незалежне розтирання «фантика». Проведення аналізу всього зробленого не тими, хто писав звіти, а неупередженими експертами та практиками. Без прикрас і без цензури.

2. Робота над помилками. На основі цього аналізу зробити жорсткі висновки: де ми перегнули з «грою», а де недодали фундаменту.

3. Хірургічне уточнення Концепції НУШ. Час визнати, що деякі вузли цієї концепції затягнуті неправильно. Потрібно внести корективи, які повернуть знанням статус основи, а не «другорядного додатку» до компетеностей.

4. Нам потрібні професіонали в управлінні системою освітою. Головним мірилом відбору має бути їхній досвід тягання освітянського плуга упродовж тривалого часу.

5. Потрібно перестати намагатися скласти LEGO із елементів, які не складаються. Дарма, що вони барвисті та привабливі, але «заграничні». Ми можемо і повинні мати національну українську школу, а не зібрану із клаптиків зарубіжного досвіду освітню систему, метою якої є підготовка хамелеонів для життя в мінливому світі.  

Якщо ми не зробимо цього зараз, то запуск профільної школи стане останнім кроком на мінному полі. Граблі вже занесені над нашою головою. Питання лише в тому, чи вистачить нам волі зупинитися за крок до удару, чи ми знову оберемо шлях «як завжди», прикриваючись паперовим успіхом, поки діти в класах втрачають останній шанс на якісну освіту