Україні потрібен не лише новий Уряд, а й зміна освітньої політики

Автор: Станіслав Ніколаєнко, міністр освіти і науки України 2005–2007 років, голова Комітету з питань освіти і науки Верховної Ради України 2002–2005 років

Не мав до цього великого бажання вступати в дискусію з горе-реформаторами з МОН, бо знаю, що «нагорі» в Україні до того немає нікому діла. В Уряді на освіту дивляться, як на п’яте колесо до воза. У парламенті і профільному комітеті рідко хто має хоч елементарне уявлення про справу, якою вони опікуються, не оцінюються наслідки їхньої законотворчості або повної бездіяльності. Хоча б, здавалося, за понад п’ять років роботи могли б уже колеги трішки ставати професійнішими і відповідальнішими.

Але події примушують не мовчати. Нещодавно був на врученні дипломів випускникам-бакалаврам. Розмовляв із мужньою дівчиною-воїном, медсестрою з м. Покровська. Вона особисто приїхала по довгоочікуваний диплом з «передка», ледь ходячи, бо при евакуації пораненого і сама отримала контузію, та героїчно тримається, навіть сміється. На моє запитання, чому не подає документи на продовження навчання в магістратурі, з гіркотою говорить, що ми – воїни – не розуміємо оцих ваших дивних слів – ЄВІ, ЄФВВ, НМТ і т. п. Ми б і вчилися, хоч заочно. Але коли нам реєструватись, нескінченно сидіти в інтернеті і т. п.?

Останнім часом також отримав багато дзвінків від знайомих, друзів: чому університети так безбожно підняли ціни на бухгалтерський облік, економіку, філологію, менеджмент..? Порівнюються ціни за навчання, особливо в магістратурі, із цінами в Польщі чи Словаччині, Угорщині чи Чехії. І батьки дивуються. Адже понад 60 тисяч гривень в рік за бакалавра чи 90 за магістра можуть заплатити далеко не всі. 

Керівники та викладачі закладів вищої освіти, своєю чергою, не можуть зрозуміти, з якого дива Уряд підняв мінімальні ціни за навчання своєю постановою № 417 від 11.04.2025 року для 38 так званих кон’юнктурних спеціальностей. Де, в якому законі, визначено, що таке кон’юнктурна спеціальність, хто визначає цей перелік, з якою метою? Всілякі розмови про потреби держави, економіки чи соціальної сфери – це суцільний блуд. Якби чиновники дбали про державу по-справжньому, то не кинули б напризволяще, наприклад, підготовку майбутніх учителів чи лікарів, а затвердили б тверде держзамовлення і в купі з місцевою владою забезпечили б необхідний набір молодої вчительської зміни. Принагідно подбали б і про підвищену стипендію студентам, умови в гуртожитках і матеріально-технічну базу педвишів. Згадана постанова Уряду грубо порушує ст. 21, 22, 53 Конституції України.

Як можна миритися з неадекватним рішенням Уряду щодо підвищення цін за навчання, коли розмір плати не надто здорові математики з МОНу порахували просто – поділили бюджетні надходження на число студентів і потім … збільшили цю суму в 1,25 раза? Чому збільшили, а не зменшили? На яких підставах? Адже вартість підготовки інженера, машинобудівника чи лікаря ветеринарної медицини, агронома, харчового технолога набагато вища, ніж того ж менеджера, бухгалтера чи юриста.

Особливо ця урядова постанова вдарила по корінниках, опорних закладах вищої освіти – Київському національному університету імені Тараса Шевченка, Національному технічному університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» та Національному університету біоресурсів і природокористування України. Ці науково-педагогічні колективи  відповідними урядовими рішеннями покликані бути базовими при підготовці наукових кадрів, спеціалістів для головних галузей економіки і соціально-гуманітарної сфери країни. У них було і відповідне особливе фінансування. Про це чиновники з МОНу знали і з цинічною посмішкою все ж пішли на свідомий удар по цих закладах. У результаті ціни в цих закладах вищої освіти на деякі спеціальності за рік зросли більше ніж удвічі й сягнули майже 100 тисяч гривень на рік! Це викликало обурення батьків студентів, громадськості. Заяви реформаторів, що ці зміни не торкаються базових інженерних, природничо-математичних спеціальностей, є брехливими. Бо держава через держзамовлення фінансує лише заробітну плату та третину комунальних послуг. І все! Решту потреб усі університети брали, до речі, з так званих кон’юнктурних спеціальностей. Це комунальні послуги, відрядження, лабораторні витратні матеріали, ремонти і т. і.

Урядовий удар боляче пройшовся й по інших надважливих університетах. Зокрема, вискочили захмарні ціни в Дніпровській, Львівській політехніках, Київському національному університеті будівництва і архітектури, Київському національному університеті технологій і дизайну та інших. Керівники в розпачі, бо абітурієнти попрямують в інші, як правило, приватні заклади вищої освіти. 

Щоб остаточно не втомлювати читачів переліком дурниць, вчинених владцями, спробую підбити деякі підсумки. Аналізуючи весь спектр так званих реформ, які ніби запроваджуються безсистемно, доходжу зі своїми колегами по цеху до невтішних висновків. Глибокий погляд говорить навпаки про системні кроки щодо руйнування освітньої галузі. Спробую довести. Лише одна недолуга реформа НУШ привела суспільство в ступор, а показники міжнародного дослідження якості освіти PISA є  тому підтвердженням. До речі, автор – єдиний, хто на Колегії МОН у свій час проголосував проти запровадження цієї новації. Та ніхто тоді й слухати не хотів про можливі наслідки. Маємо те, що маємо…

Абсурдність цих реформаторських кроків особливо видно на руйнівних спробах реформувати старшу школу, змінити повну середню освіту через запровадження так званої профільної освіти, системи ліцеїв. Справа не нова, але ініціатива щодо наявності не менше чотирьох класів у старшій школі на одній паралелі привела в жах навіть бувалих директорів шкіл Києва. Який шквал критики піднявся в соціальних мережах! Реформатори з переляку навіть почали готувати якісь зміни, робити заспокійливі коментарі, та це все блеф. Минув час і знову виходить у ЗМІ профільний заступник міністра і говорить про якісь 2000 ліцеїв в Україні. Але ж лише громад в нас майже 1,5 тисячі! А якщо взяти, що Львів і Харків, Дніпро чи Київ – це одна громада, то в багатьох сільських громадах не буде ліцею взагалі. Стверджую: від намірів своїх купка залітних реформаторів ніколи не відмовиться. Чому? Бо вже написані гранти, освоєні сотні мільйонів, мільярди гривень на їх реалізацію. Хто ж здасть назад? Хто поверне гроші?

Погляньмо далі. Тихенько реформується профтехосвіта. Та й там усе непросто. В ухваленому в першому читанні законі про профосвіту закладені великі міни. Зокрема, професійні ліцеї хочуть перевести з бюджетних у статус державних неприбуткових організацій з можливим наступним банкрутством і, при необхідності, закриття та здійснення на їхній базі інвестиційних проєктів. Далі, як кажуть, буде…

Колодою в оці реформаторів є й колишні технікуми, а нині коледжі. Нікому не спадає на думку, що лікарня чи будинок культури, дитячий садок чи початкова школа, аграрний сектор чи енергетика з промисловістю в кожному регіоні завжди будуть потребувати випускників цих закладів. І існуюча нині мережа коледжів якраз і дає відповіді на ці кадрові запити. Треба допомагати і зберігати ці заклади.

Скажете, а чи все потрібно залишати як є? Звичайно, ні. Дійсно, є багато дрібних, неперспективних закладів. Тож їх слід доєднувати до сильних, співпрацюючи з місцевою владою, громадами. А ж ні!

МОНівські шкідники вчиняють спроби зайти з іншого боку. Взялися «реформувати» найкращі заклади, які мають гарні колективи, необхідну матеріально-технічну базу, землю. Негайно хочуть передати ці коледжі зі складу університетів місцевим радам, які при цьому прямо кажуть, що вони їх утримувати не можуть ані матеріально, ані методично. Є відповідні рішення Київської, Чернігівської, Закарпатської, Тернопільської, Вінницької та інших обласних рад. Та це все одно не обходить реформаторів, бо гранти треба освоювати! Кроків назад не буде! 

Латинське прислів’я говорить, що нічого не залишається безкарним. Усе таємне стає явним. Скоро ми дізнаємося про всі механізми грантотворення, хто і скільки, за чиїм проєктом узяв гроші. Куди вони пішли, яка доцільність витрат? Як сонце кожному предмету дає тінь, так і життя оцінить усе заподіяне, виставить відповідну ціну.

Ну ось ми з вами й дійшли до долі закладів вищої освіти. Я вже не раз писав про ці болючі теми. Жорстка війна й колізії з керівництвом США оголили багато до цього не відомих проблем. Стало остаточно зрозумілим, що цю наддержаву цікавить не наш інтелектуальний потенціал і якісні спеціалісти, а наша земля і копалини. 29% світового запасу марганцю, 20% – титану, 11% – сірки, 10% – залізної руди… А ще скільки невідомих рідкоземельних металів. На моє пряме запитання колишньому колезі по Уряду міністру природних ресурсів – про що йдеться – він заявив, що в Україні є близько 180 розвіданих родовищ, про які ми й не знаємо. Відомості ці збережені під сімома замками в росії. Ось чого хоче Трамп і Ко.

Тож тепер зрозуміла затятість окремих МОНівських чиновників щодо реформування й руйнування нашої освіти. На ці цілі виділяються великі кошти, у тому числі й на публікації в ЗМІ. Бачимо, які дурниці верзе профільний заступник міністра, але при цьому він не сходить з телеекранів чи популярних сайтів. Добалакався до того, що звинуватив автора статті в занижених цінах за проживання молоді в студентських гуртожитках. Пан не знає, що ціна така необ’єктивна не через закон, який ініціював я в свій час, де обмежено плату за гуртожитки 40% від розміру стипендії, а тому, що всупереч ст. 46 Конституції України стипендія не піднімається Урядом до мінімального прожиткового рівня – 3028 гривень на місяць. Тоді б і плата за гуртожитки зросла б до 1211 гривень на місяць. І не було б проблем. 

До речі, хто заважає нині горе-реформаторам внести зміни до Закону України «Про вищу освіту»? Адже вони з нього і так зробили вже решето, позаписували в нього всілякі дурниці, на кшталт проведення НМТ чи елементарних правил прийому до закладів вищої освіти, породивши цим вседержавний колапс. Хоч завжди правила прийому були пріоритетом центрального органу виконавчої влади в освіті й давали можливість оперативно реагувати на виклики часу, особливо під час війни. 

Видно, в іноземних престижних вишах слабенько вчать, бо наші очільники галузі дуже частенько б’ють у штангу. На підтвердження ще приклад – визначення розміру державного замовлення. Тут взагалі спостерігається махновщина, бо замість встановлення цифри, передбаченої Законом «Про вищу освіту», у 50% від випуску школярів, тобто в 120 і більше тисяч місць, цей показник є набагато меншим. 

Дивацькі нововведення щодо «підтримки» наукової діяльності в закладах вищої освіти призведуть до розвалу навчального процесу. Новація про грантову підтримку вступників до ЗВО є чисто лобістським проектом на користь приватних вишів. Як і, до речі, нав’язане регулювання цін лише державним вишам: воно чомусь ніяк не стосується приватників. У цьому вбачається відкритий інтерес певних груп, який веде в директорат вищої освіти МОН.

Ініціатив з боку владців дійсно багато, як мух у спасівку. Але от як підняти заробітну плату педагогам – мовчок. А відповідь є – поділитися доходами прокурорам, суддям, членам наглядових рад державних монополій. Слід поглянути на скорочення дуже вже активних правоохоронців, які не вилазять з бюджетних установ, перевіряючи воду і повітря. Ввести 1% освітянський чи краще шкільний збір. Просто слід поставити таке завдання – і результат буде обов’язково.

Недолугі, суб’єктивні кроки щодо реформування ЗВО, суб’єктивізм, тиск на їхніх керівників, звільнення і поновлення в судах окремих активних ректорів свідчить про певні закулісні наміри ляльководів, реформаторів-грантоїдів.

Дивує мене, як і багатьох, ставлення вищого держчиновництва до своїх колег – підлеглих зі шкіл, ліцеїв чи університетів. Тут тобі така пиха, гординя і зверхність, що чеховський Унтер Пришибеєв чи гоголівський Ревізор відпочивають.

Керманичі освітньої галузі часто плутають свої права і обов’язки. Чого тільки варті заяви про те, що директора чи ректора, не кажу про викладача, чиновник, зневажаючи, може не приймати. Або звернення до віцепрем’єрів Уряду взагалі залишається без уваги. Міністр, його заступники, керівники всіляких департаментів – це наймані нами чиновники. Ми їм платимо зарплату і вони нам підзвітні. Ректор чи директор, як правило, обирається великими шанованими колективами, за ними сотні і тисячі доль людей, молоді. А хто стоїть за нашими смішними очільниками вищої школи – воля однієї, двох людей?

Ми, друзі, повинні про це пам’ятати і ставити таких діячів на місце. Ми розуміємо, що йде війна, боротьба не на життя, а на смерть. Але спекулювати на цьому, затикаючи рота тим, хто дбає про студентство, учнівство, майбутнє держави, не можна.

Планується зміна складу Уряду, тому треба добиватися, щоб до керівництва освітою і наукою прийшли справжні патріоти-професіонали. Щоб негайно була створена Громадська Рада освіти як паралельний орган МОН для об’єктивної оцінки стану речей і вжиття відповідних адекватних заходів на її збереження і підтримку. Досить експериментів і знущань з учителів і викладачів, колективів шкіл, ліцеїв, коледжів та університетів!

Хтось із скептиків скаже, що я критикую. А як діяти? Діяти за Законом, в інтересах народу. Не руйнувати, а зберігати та примножувати.

Є три ключові складові конструктивного руху: люди – вчителі, викладачі; матеріально-технічна база; зміст, програми і методики. За цими напрямами й слід йти послідовно, спираючись на здорові сили в Євросоюзі, які сьогодні зацікавлені в справжньому розвитку і відбудові України.

У 2020 році відбулася єдина плідна зустріч керівників ЗВО з Президентом Володимиром Зеленським. Після того ані прем’єр чи віцепрем’єр, ані спікер чи його заступники, ані навіть профільний міністр цього не роблять. Бо знають, що говорити їм немає про що. А треба слухати громаду і діяти в інтересах держави і суспільства.

Порятунок держави – в наших руках. Мусимо про це не забувати.