Вчитель має сумніватися - психолог Катерина Гольцберг

Автор: Катерина Гольцберг, дитячий та сімейний психолог, психолог у центрі освіти Оптима

Хіба звинувативши всіх можливо позбутися власної відповідальності?

Останнім часом в публічному просторі з’являються дописи вчителів, які мають певний успіх в учительської аудиторії, але загально підпадають під ознаки учительського вигорання та окреслюють проблему конфронтації вчителів і батьків. Це дописи про складних невихованих дітей, яких важко навчати. Здебільшого їх мета, на мій погляд, — це перекладання відповідальності, хоча іноді відповідальність батькам дійсно треба повернути. Але не за те, що відбувається безпосередньо в школі, бо школа — простір відповідальності освітян.

Можливо, це спроба з боку вчителів виправдати себе перед складними викликами сьогодення, з якими вони не завжди справляються, але, на жаль, в цих дописах немає розуміння дитячих потреб та любові до дітей, яка є обов’язковою умовою професії вчителя. Вже чую оці штамповані фрази: «Я не маю дітей любити, я маю їх навчати!». Ні, дорогенькі, без любові не можна нічого робити. Без любові не можна випікати хліб, ремонтувати машини, створювати винаходи, шити красивий одяг, будувати мости, грати на сцені, малювати картини та, звичайно, без любові не можна навчати дітей.

Провідні тези подібних учительських публічних екзерсисів такі: діти — жахливі, невиховані, нестерпні; батьки не займаються дітьми, не привчають, не контролюють, не беруть участь, не вкладаються; гаджети — зло, відібрати, покарати, заборонити; освітні втрати неминучі, але винні не ковід, війна та безпорадність педагогів, а НУШ і МОН, бо якісь нечіткі інструкції дає. Ну і, звісно, освітній фронт тримають усі, але він все одно чомусь завалюється.

Мені від таких популістських дописів стає зле, особливо коли я бачу, як вони швидко поширюються і як дописувачі гордо поправляють вчительці чи вчителю корону, а ті, імовірно, відчувають себе героями того самого освітнього фронту. Тільки з ким вони ведуть одвічну війну? З дітьми? З батьками? З неосвіченістю? Хіба знецінення і хейт — це саме те, що допомагає просвітництву? Хіба звинувативши всіх можливо позбутися власної відповідальності, якщо ти обрав професію вчити?

Але сумнів таким вчителям не знайомий. Вони несуть своє «знання» світу і впевнені, що точно знають, як має бути. Аргументами переконання стають стаж і «заслуги», якими вони криють, як козирями, та прикривають свою необізнаність у питаннях сучасних досліджень мозку, впливу стресу на якість навчання чи знань щодо РДУГ і дислексії.

Вчителі бояться дискусій

Всі, хто знає мене особисто, знає, наскільки я поважаю учительську професію, скільки роблю для учительства і що сама більш ніж 20 років працюю в школі. Але зараз я в розпачі, бо мені здається, що причиною освітніх втрат є байдужість вчителів та їхня загострена конфронтація з батьками. Вони все ще намагаються відчути себе по інший бік барикад і з того «кращого» боку повчати, повчати, повчати.

Ковідні часи однозначно змінили ставлення до освіти. Саме тоді батькам вдалося почути й побачити вчителів у процесі роботи — опинитися на онлайн-уроках своїх дітей і оцінити їх якість, наповненість та психологічну складову. Для багатьох родин стало неприємним відкриттям ставлення учителя до роботи та до дітей.

Та різниця між батьками й педагогами в тому, що батьків ніхто не вчить бути батьками, вони самостійно знаходять літературу, вчителів, психологів і вирішують, чи йти їм шляхом їх власних батьків, чи змінювати парадигму виховання дітей. А педагог має вчитися професії, мати не тільки освіту, а й набір знань щодо дитячої та вікової психології та методик викладання, бажано сучасних, а також слідкувати, згідно з професійними обов’язками, за новітніми технологіями в освіті. Це передбачає і посадова інструкція, яка також зазначає, що підвищення кваліфікації — обов’язкова складова професії. Але реально тисячі вчителів купують у профільних групах сертифікати, платять іншим за проходження за них всіляких курсів, і не витрачають час на власний розвиток. І водночас вимагають цього від дітей. І від батьків, до яких у них дуже багато претензій.

Перша їх теза така: діти невиховані, не вмотивовані, нічого не хочуть, не поважають старших, батьки дітьми не займаються. Ця теза старіша за Вавилонську башту. Всі часи супроводжує ярлик «втрачене покоління», але саме серед «втрачених поколінь» безліч винахідників, творчих особистостей та тих, хто вражає своїм інтелектом і креативністю. Маю сказати, що діти у нас прекрасні — допитливі, розумні, активні, чутливі до несправедливості та взагалі чутливі. Вони мають дуже потужні якості, якими часто не володіє старше покоління, — вони непогано можуть справлятися с багатозадачністю, незважаючи навіть на постійні стреси. Вони достатньо вмотивовані, але тільки коли їм дійсно цікаво, чи коли вони бачать сенс у тому, що роблять. А сенсу дійсно мало. Прості радянські «треба» та «роби через не хочу» викликають у них нудоту, тому вони потребують пояснень. А пояснень у дорослих поки що немає. Ми самі не знаємо, навіщо їм вчитися, бо знання зараз не є привілеєм. Вони не належать одній людині — вчителю, як це було раніше, знання можна брати скрізь — особливо, коли ти знаєш іноземні мови та володієш мистецтвом пошуку. Чим тоді може здивувати дитину вчитель, чим може утримати? Так, я пам’ятаю, що з бубном ніхто не хоче танцювати, але проявити творчий підхід — вже необхідність. Інформація скрізь, і вчитися можна в будь-яку хвилину з будь-якої точки світу, маючи при цьому найкращих вчителів. Тому наші вчителі часто програють тим, хто вміє підійти до дітей з боку Тік-току чи сторіс в інстаграм. Дошка і крейда — вже не інструмент, писати можна на клавіатурі, а книги можна слухати. Є наукові дослідження, які доводять відсутність переваги читання очима над слуханням аудіокнижок. До того ж короткі відео Олександра Авраменко, Гліба Репіча та Руслана Ігоровича набагато краще запам’ятовуються, ніж читання на уроці вголос підручника.

Так, друга теза освітян, що діти не читають. Маю заперечити та визнати: сучасні діти читають в декілька разів більше, ніж читали ми в їхні роки. Вони читають не тільки книги, але й книги також. Так, вони не хочуть читати щось нудне та нецікаве, але можуть засвоїти великий об'єм тексту, якщо це відповідає їхнім потребам. Вони читають технічну літературу, описи різних ігор, філософські роздуми своїх однолітків, читають про психологію та стосунки в телеграм, літературу іноземними мовами та звісно ж книжки. Але не Маленького принца, бо таке їм читати нудно, це література, яка для них не цікава, незрозуміла, олдскульна, як вони кажуть. Визнайте, що більшість з вас теж не прочитала Екзюпері далі популярних цитат. Так, наявність домашніх бібліотек — це класно, це створює простір, але якщо ти поїхав з дому і твою бібліотеку разом із домом спалили орки, то де знайти цей простір? Тож якщо дитина зайде в книгарню і зможе свідомо обрати собі цікаву книжку, то може й не треба так хвилюватися? Завдання виконане?

Щодо ролі батьків, не можу не визнати, що їхній приклад має значення, і в родині, де читають дорослі, частіше читають і діти, але і це не є абсолютною закономірністю. Знаю багато дорослих, які живуть із книгою в руках, але їхні діти не наслідують таку поведінку. Це жодного разу не доводить, що діти у них погані, неслухняні чи не виховані, просто вони мають більш придатні для їхнього сприйняття джерела інформації.

Яка ж тоді роль дорослих у процесі читання? Що можуть зробити учитель чи батьки на користь книжок? Що є надважливим для дитини на уроці літератури? На мій погляд, це — рефлексія. Здатність відрефлексувати прочитане, обговорити з дорослим, прикласти до реального життя — саме це і є ідеальний урок літератури, а не тести на кшталт «як звали коня Міо» чи «якого кольору був кожух козака Швайки». І не треба казати, що тести — єдиний механізм перевірки прочитаного. Я за дві хвилини в бесіді з дорослою людиною можу визначити, чи читала вона певну книгу, навіть якщо людина намагатиметься брехати. Досвідчені вчителі знають про силу запитань і про те, що все можна з’ясувати по запитаннях, які ставить у процесі дискусії не вчитель, а учень. Що може бути простіше та корисніше дискусії на уроках літератури? Але в школах мало дискусій, бо вчителі їх бояться. Бояться опинитися в ситуації незнання, не готові чути провокативні думки підлітків, бояться бути щирими. Колись я потрапила на заміну зарубіжної літератури в 5 клас і розповідала дітям про сварки й кохання олімпійських богів так, наче це мої сусіди по будинку. Діти сміялися та ще довго пригадували цей урок, бо найкраще запам’ятовуються не факти, а емоції. А мені, щоб спілкуватися з підлітками, важливо та цікаво розуміти їхній сленг, їхні жарти, знати, в які комп’ютерні ігри вони грають і які меми у них зараз популярні. Бути «в контексті» — це дуже виграшно!

Щодо обсягів інформації, маємо визнати, що багато знань зараз подаються яскраво і захопливо у вигляді відео, подкастів, інфографіки. Тут запитання: вам їхати чи «шашечки»? Тобто важливіші знання, чи кількість прочитаних книжок? Діти, яких я знаю, можуть переказувати великі обсяги інформації, аналізуючи її зміст, запам’ятовувати дати історичних подій, назви політичних течій, прізвища політиків багатьох країн, знають історію війн і легко перерахують зброю, яку мають на озброєнні члени НАТО. Бо це їм зараз цікаво, це дотичне до їхнього життя. Це важливо та актуально. Навчання має бути актуальним!

А якщо вже бути зовсім чесними, то зізнаймося, що вчителі також книжок читають не дуже багато. Більшість між текстом і відео обирає відео. А після семінарів просять презентації, а не список літератури. Тож давайте позбудемось лицемірства та визнаємо, що інформаційний світ змінився. Книга вже не є єдиним джерелом знань, хоча читати варто та важливо. Але читання має бути задоволенням, саме тоді воно матиме користь. Дитина має читати з-під парти, а не з-під палки. Дуже часто у мене на прийомі діти жаліються, що батьки та вчителі карають їх читанням. Що можна зробити шкідливішого щодо читання, ніж карати ним, вбиваючи природний інтерес дитини до пізнання нового? Ми маємо змінити ставлення до читання на перевагу інтересу, а не користі, доброї волі, а не примусу, заохочення, а не присоромлення.

З присоромленням взагалі в освіті все взірцево. Всім — дітям, батькам, молодим колегам, — всім має бути соромно перед досвідченим вчителем. Більшість батьків похід до школи сприймають не як можливість отримати адекватний зворотній зв’язок, а як похід по приниження і знецінення. Батькам взагалі неймовірно складно, особливо під час війни. Навіть якщо вони дуже багато роблять заради своїх дітей, суспільство їм весь час нав’язує відчуття їхньої неідеальності, безпорадності, начебто байдужості. Вони постійно знаходяться під пресингом оцінювання, і їхня власна самооцінка підірвана існуванням образів якихось «фантастичних батьків», які все встигають, все контролюють, чиї діти є взірцем охайності, відповідальності та самостійності, постійно читають, займаються у двох спортивних секціях, вільно спілкуються трьома мовами, байдужі до гаджетів і комп’ютерних ігор та ще й повноцінно харчуються, надаючи броколі перевагу перед чипсами. Скільки разів я чула у своєму кабінеті слова «я погана мама» від прекрасних успішних жінок, які роблять іноді неможливе для своїх дітей, які часто є нейровідмінними, мають РДУГ або інші діагнози, що ускладнюють розвиток. Їм навіть спадає на думку, що вони не люблять своїх дітей, хоча роблять для них так багато. Але насправді вони прекрасні мами, попри те, що їхні діти можуть не читати в першому класі. Якщо судити батьків лише за академічними успіхами їхніх дітей, у нас буде ще більше втрат.

Звісно, простіше перетворити дітям із РДУГ школу на пекло, щоб вони просто пішли звідти. Чи шантажувати: «Якщо він залишиться, то я піду», — ігноруючи всі принципи педагогічної етики й закон України про освіту, що надає право отримання освіти всім без винятку. Доволі часто вчителі закидають батьками нейровідмінних дітей своє звичне: «А у мене таких пів класу, що, інші діти мають страждати?!» Вибачте, але це ознаки професійної непридатності. Вчитель має володіти інструментами керування колективом, і їх дуже багато. Я вчилася в класі, де було 40 учнів, але моя найкраща вчителька Галина Дмитрівна ніколи не кричала. Вона вміла одним поглядом показати дитині, що зараз відбувається щось недобре. Вона знаходила безліч додаткових завдань тим, хто впорався швидше, і давала час тим, хто потребував більше часу на виконання, не дорікаючи за це. Вона швидко й адекватно реагувала на прояви булінгу і вміла влучно пожартувати, коли напруга в класі була занадто великою. Вона була першою, хто вислухав мої враження від відвідування театру, і з того часу я люблю театр. Вона знайшла для мене такі важливі слова, які я закарбувала в пам’яті на все життя, і досі користуюся її вірою в мене.

Я знаю багато вчителів, які вміють управляти великими колективами, але розумію, наскільки складно працювати там, де є гіперактивна дитина. Так, у нашій державі інклюзія наче є, а тих, хто може і вміє працювати з дітьми з особливими освітніми потребами, катастрофічно недостатньо. Тому питання додаткового навчання кожного вчителя стоїть дуже гостро. Ділитися на вчительських конференціях варто не тим, як все у мене прекрасно, а тим, як я все це подолала, тим, що конкретно я робила і які мої дії були неправильними, яких помилок можна було уникнути. Тоді буде корисно, змістовно й без зайвого пафосу.

Так само не є релевантним твердження, що школа потрібна батькам як камера схову для дітей. Парадоксально, що вчителі намагаються стверджувати це в той момент, коли онлайн-школи мають надвелику кількість учнів, яких не потрібно тримати в закритих режимних приміщеннях. Наприклад, число учнів однієї лише дистанційної школи Оптіма давно перевалило за 10 тисяч, а таких шкіл стає дедалі більше.

Наступний наріжний камінь освітян — дисципліна. «Без дисципліни навчання неможливе!» — з пафосом кажуть вони. Але що вони мають на увазі під дисципліною? Дитину, яка боїться ворухнутися на уроці, клацнути ручкою, попросити у товариша підручник чи вийти без публічного оголошення в туалет? Бо на все це накладена заборона, і при порушенні негайно відбудеться покарання у вигляді крику, образ, насмішок, принижень? То що ж таке дисципліна? У моєму розумінні, дисципліна це не страх перед вчителем, а, перш за все, — внутрішня організованість, яка безумовно впливає на зовнішню. Проте досягти внутрішньої організованості важко навіть дорослим. Ми всі страждаємо від прокрастинації, відволікальних чинників і білого шуму. Що ж говорити про дітей, у яких цікавість до зовнішніх подразників превалює, потреба рухатись і спілкуватись є надважливою? Єдине, що може втримати дітей в рамках, — це зрозумілі та прості правила, які передбачають повагу до дитини, не принижують, не обмежують в базових потребах і є єдиними для всіх, зокрема й для вчителя. Бо «дзвоник лише для вчителя» — це не правило, це знущання, проситися в туалет — це жахливе приниження гідності людини, а вимагати не викрикувати, коли знаєш відповідь, — це психологічне насильство. Насправді правила не мають жодного стосунку до приниження, насильства та обмеження волі. Правила — це свідома справедлива домовленість двох сторін на початку, а не в процесі дій. Змінювати правила по ходу п'єси — це шантаж. Про них домовляються на березі. Так, іноді правила потребують змін, але тоді знову треба повернутися на берег і домовитися наново. І так, діти обов’язково перевірять, чи працюють правила. Для цього вони їх порушать, щоб зрозуміти, що буде в разі порушення. Якщо ніяких наслідків не відбудеться, це означатиме, що правила більше не існують. Але наслідки — це не покарання, а домовленість про обмеження, наприклад, задоволень чи заохочень.

І ще дещо важливе: активність дитини на уроці, яка виглядає, як піднята рука чи прикутий до вчителя погляд, зовсім не означає, що дитина більше заглиблена в тему уроку. Є безліч дітей, яким складно утримувати погляд очі в очі, деяким взагалі важливо закрити очі й зануритися в слухання, але вчителі вперто вимагають слухати та дивитися, і не дай боже нічого не смикати в руках, бо це ж, на їхній погляд, відволікає. Варто знати, що часто додаткові дії — ходіння, похитування, малювання, вертіння чогось в руках не відволікають, а, навпаки, допомагають дитині сконцентруватися. Але ні, вчителям важливіша дисципліна, яка унеможливлює для дитини навіть намалювати в зошиті щось, що не стосується уроку.

Що я як мама і як психолог хочу бачити в учителях? По-перше, уміння чекати та витримувати напругу, пов’язану з тим, що дитина не зразу робить те, чого від неї вимагають. Важливо мати терпіння повторити і втрете, і вдесяте без крику та образ. Уміння виконати роботу з менеджменту часу в класі, щоб цей час потім не пішов на заспокоєння тих, чий ритм не відповідає загальній нормі, та вміння побачити таких дітей, які потребують більше часу чи додаткової уваги.

По-друге, розуміння того, що навчання — це співтворчість, і в сучасній школі вже не може бути виключно директивного викладання. Має бути обов’язкова практичність, має бути діалог, дискусія, бажання чути інакші думки. І сміливість їх чути.

По-третє, освітяни мають знайти спільну мову з батьками, чути їх, враховувати їхні побажання. Звісно і батьки мають усвідомити, що 45 СМС-інструкцій вчителю за один тиждень — це занадто і точно не корисно для дитини. Тож повага до вчительського часу, роботи та особистого життя не демонструється лише квітами й подарунками на свято.

Я хочу, щоб ознакою учительської професії було вміння сумніватися, а значить — шукати, досліджувати, цікавитися. Сумніватися у власній учительській правоті, бо для вчителя ефект Даннінга-Крюгера є згубним.

І бажано проходити психотерапію — так, як це відбувається у психологів, бо це обов’язкова умова гігієни професії. Але це вже зовсім мої нездійсненні мрії.

Я бажаю жити в цій країні й тому хочу, щоб освіта тут була найкращою. Але поки що я у відчаї: ще досі послідовники НКВСника Антона Макаренка перемагають послідовників гуманіста Януша Корчака.