Діти не в пріоритеті держави, тому в школах нема генераторів

Автор: Анна Бабінець, журналістка

На фото – школа у центрі Києва о 17.00. Виглядає, що вона зачинена. Але це не так, там повно дітей.

«Мені сьогодні однокласник підсвічував ліхтарем, коли я робила «домашку», – каже моя 9-річна донька, яку я забираю після групи продовженого дня.

Я чомусь не могла собі уявити, що у третю воєнну зиму діти у київських школах та садочках сидять у темряві. Але це так.

На щастя, моя донька – вже не така маленька і не боїться темряви. А що відбувається з малюками у садочках? Чи вдалося вихователям пояснити їм, що садочки не є обʼєктами критичної інфраструктури, тому треба потерпіти і помовчати?

А як почуваються продукти у холодильниках державних закладів освіти?

У школі моєї доньки, як і у всіх столичних державних школах, немає генератора чи будь-якого резервного джерела живлення на час відключень світла.

А тут на фото – районна прокуратура столиці. Тут вже другу зиму стоїть потужний генератор і світло не вимикається ніколи.

Такий самий генератор стоїть і в райвідділку поліції неподалік. Навряд прокурори чи поліцейські скидалися на генератор – мабуть, його купили за наші податки.

Але у школи і садочки чомусь не купили. Діти не є пріоритетом держави. І до всіх жахів, які принесла війна українським дітям, додається «домашка» з ліхтариком, коли кожен магазин, дрібненька кав’ярня чи забігайлівка навколо школи має свій генератор.

Я пишу це і цілком усвідомлюю, що як тема для журналістського розслідування – досить безперспективна. Почнуться оці всі «обʼєкти критичної інфраструктури», «безперервність здійснення правосуддя»…

Але тут і без розслідування все ясно.

Ця цинічна несправедливість воєнного часу щодо слабших дуже красномовно характеризує нашу владу.

І треба не забути про такі пріоритети держави у важкі часи, коли ці часи нарешті скінчаться.