Про марево, яке розвіюється... (про законопроекти №№13120 і 13120/1)

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

А як все гарно розпочиналося… Згадайте меседжі, які розсилалися й розсилаються офіційними освітянськими керівниками та амбасадорами громадських організацій, котрі фінансуються із зарубіжжя, про профільну школу. У тих меседжах - про нові горизонти у здобутті освіти українськими учнями, про небачені умови для розвитку їхніх здібностей і талантів, про нові можливості для їхнього самовизначення та самопізнання, про нового українського вчителя…  Іншими словами – про такий собі освітній рай, котрий вигулькне в Україні з появою профільної школи.

Події останніх днів засвідчують, що той уявний рай навряд чи настане. Точно так, як він не настав у початковій школі, коли закінчився мармеладно-зефірний період реалізації Концепції НУШ, чи тоді, як образно кажучи, провисли ідеї НУШ у базовій школі… І ось тепер маємо два законопроекти про методологію формування мережі профільної школи. Щоправда, у них йдеться лише про академічні ліцеї. Про професійні ліцеї – поки що мовчання. Здається, про них вже навіть забули. Натомість,  починають посилено тягати, як Рябко ганчірку, ідею створення наскрізної мережі професійних коледжів. Якими стануть всі ті заклади, котрі надають професійну підготовку. Дарма, що різнорівневу. Здається, що знову маємо справу лише із зміною назви. ЯК колись змінили назву «неповна середня школа» на «гімназію», а «середня школа» - на «ліцей». Хоч, якщо говорити відверто, то наші неповні середні школи гімназіями (в класичному розумінні цього слова) так і не стали, як і мало змінилися старші класи середньої школи після того, коли  вони стали називатися ліцейними, а самі школи – ліцеями.

Уважне прочитання обох законопроектів (йдеться про законопроекти №№13120 і 13120/1)  дозволяє зробити ряд висновків.

Якщо хоч один із них буде прийнятий, то можливість здобути хорошу загальну середню освіту у переважної більшості випускників т.з. «гімназій», у першу чергу в сільській місцевості та у районних центрах,  зникає. Адже у основу формування мережі т.з. «Академічних ліцеів» кладуться не освітні запити здобувачів освіти, а меркантильний розрахунок можливостей фінансування цих закладів, в основі якого лежать запозичені у освітніх системах  інших держав, кількісні та якісні параметри діяльності закладів освіти. Попри те, що в інших країнах світу інші освітні традиції, економіка, соціальний устрій, ментальність населення та рівень освітніх запитів. Але їх наполегливо тягнуть в Україну. Тож і немає відповідей на питання, чому в академічному ліцеї має бути три, а не два чи п’ять профілів? Чому у ліцеях має бути 288 учнів а не 250 чи 190? Чому наповнюваність групи ліцею має складати 8 осіб, а не 10 чи 5? Урешті – найважливіше питання – чому академічний ліцей не може мати кожна громада, якщо на те є запит здобувачів освіти і бажання громади? Невже керівникам обласних структур, представникам МОН, укупі з амбасадорами громадських організацій та проектів, котрі фінансуються із зарубіжжя, видніше, де і скільки має бути таких ліцеїв? Переконаний, що першість у формуванні мережі повинні мати громади та люди, котрі там живуть, а не чиновники.

Не можна підходити до формування мережі академічних ліцеїв з однаковими мірками для всієї країни. Ситуація в сільській місцевості, у великих містах та невеликих райцентрах, у гірській місцині та у районах із промисловою забудовою вимагає різних підходів, різної методології.  Про це, в законопроектах, про які йде мова, жодного слова. Або, як у дитячому садочку: інших костюмів, крім дюймовочки немає, то всі дітки мають бути на святі Дюймовочками. Навіть хлопчики.  

Так, методологи формування мережі академічних ліцеїв роблять ставку на те, що основна маса здобувачів освіти  у сільській місцевості будуть доїжджати до ліцеїв шкільними автобусами. Коли я чую подібні твердження, завжди маю велике бажання дізнатися, а  діти тих, хто про це говорить, їздили до  шкіл українськими шкільними автобусами? Упевнений, що не їздили. І чим є  насправді український шкільний автобус не знають.  

Хочу нагадати, що Державна програма  «Шкільний автобус» в Україні працює із 2003 року. Вона з’явилася після того, як один із колишніх заступників Міністра освіти України кілька днів вивчав досвід роботи освітньої системи Канади. Щоправда, непогана зарубіжна ідея стала в українському варіанті такою, як вишуканий віденський вальс у виконанні диких племен. Програма з’явилася, бюджетні кошти успішно освоювалися, але на українські дороги й досі не вийшли шкільні автобуси на кшталт канадійських, американських чи японських: із кондиціюванням, туалетами, хорошим опаленням, іншими зручностями для дітей.  Сервіс шкільних автобусів гарним був лише на папері та у відосиках із «щасливими» учнями і батьками. Шкільні автобуси  були і є наразі звичайними маршрутками, у більшості з яких навіть двадцятихвилинне перебування навідріз відбиває позитивну мотивацію до навчання. Особисто бачив, як такі автобуси вимушені були під час заметілі зупинятися десь на півдорозі до школи, щоби діти могли задовольнити свої природні потреби… А чого варте усвідомлення того, що відповідальність за утримання цього парку автобусів, їхній випуск у рейс, забезпечення запчастинами та паливно-мастильними матеріалами, була покладена на… директорів шкіл. Котрі, водночас, стали механіками, наркологами, завгарами і т.д. і т.п. За таких умов, очевидно,  лише якісь надприродні сили  і щоденні молитви тих же директорів шкіл зберегли і бережуть нас від крупних аварій із чисельними жертвами за участю шкільних автобусів…

Як не прикро це усвідомлювати, реалізація програми «Шкільний автобус» на якість сільської освіти не вплинула. Навіть  через 5 років, після того як вона почала працювати, результати ЗНО, на думку освітніх чиновників, успіхів у якості сільської освіти не показали. Дарма, що у 2023 році лише з Державного бюджету на придбання шкільних автобусів було виділено 1 млрд. грн. (освоєно 97%), а у 2025 році уряд збільшив фінансування цієї програми до 1,6 млрд. грн. Наразі, за даними різних джерел, середня відстань, яку проїжджають шкільні автобуси із сіл до т.з. «опорних» шкіл складає від 10 до 30 км. Якщо учням із села буде потрібно їхати до академічного ліцею то цей шлях збільшиться до 40-60 км. в одну сторону. А це означає, що на дорогу та перебування в закладі освіти у багатьох учнів буде затрачатися більше 12 годин… Ніхто не хоче поміркувати про мотивацію до навчання у таких ліцеїстів?  

А про пансіони, то базуючись на власному досвіді роботи упродовж багатьох років із учнівськими гуртожитками зазначу, що на їхнє створення та функціонування потрібні величезні додаткові капіталовкладення. Які, навряд, чи зможе дозволити собі Україна в умовах сьогодення та у повоєнний час. А іще чотирьохразове харчування, додаткові посади облсговуючого персоналу, вихователів, вирішення проблем тепла, затишку, дозвілля …Крім того, пансіони за місяць чи два не з’являться. Їх потрібно будувати, адже жоден існуючий заклад освіти, на базі якого планують створити академічний ліцей,  вільних приміщень для створення такого пансіону не має. А якщо і має, то це будуть  пристосовані приміщення, в яких, у кращому випадку, можна створити казарму в гіршому розумінні цього слова, а не комфортні умови для проживання неповнолітніх учнів, котрі будуть відірвані від своїх сімей.

Окремої уваги заслуговує проблема  відокремленості профільної освіти від гімназій та початкової школи . В принципі, такий підхід потрібно вітати. Освітній процес у профільній школі не може бути організованим за аналогом із гімназією та початковою школою. Він має бути зовсім іншим: починаючи із відмови від класно-урочної системи навчання і закінчуючи новим, а швидше іншим, вчителем. У стінах одного закладу це досягти дуже складно, або майже неможливо. Однак, в тій же мірі неможливо, особливо у великих містах, за два роки здійснити переведення старших класів у окремі приміщення, перерозподіл учнівських та учительських контингентів між закладами освіти. Подібне переформатування може бути визначене як стратегічне завдання, реалізація якого можлива упродовж пяти-десяти років. Тому встановлення будь-яких остаточних термінів формування мережі  закладів профільної освіти є абсурдним і недоречним. Цю абсурдність і недоречність обидва законопроекти не знімають. Для чого потрібні жорсткі терміни формування мережі  та іще і з покаранням за їхнє недотримання у вигляді позбавлення субвенції – зрозуміти складно.    Не хочеться вірити, що їх хочуть  встановити лише для успішного рапорту. 

Тому сподівання на те, що справжня профільна освіта буде порятунком для української загальної середньої освіти стають маревом дедалі більше. Але дивуватися нічому: тяглість в дії. 7 років тому порятунком української освіти вважали НУШ. Марево розвіюється…