Про «солодку отруту» та «офіціантів»

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Про «солодку отруту» та «офіціантів»

Почну із того, що Василь Сухомлинський — не мій герой. Я не належу до тих, хто вважає, що спадщина радянських «класиків» може бути дороговказом для сучасної школи. Змінилося все: і суспільство, і економіка, і школа, і діти.

Але є в нього слова, які сьогодні звучать майже пророче:

«Є в педагогіці фальшива доброта — коли педагог боїться вимагати, боїться засмутити дитину. Але така доброта — це лицемірство. Без вимогливості любов до дитини перетворюється на солодку отруту».

Із власного досвіду роботи у радянській освіті не пригадаю, щоб та «солодка отрута» була масовим явищем. Швидше навпаки: учителя боялися, поважали, слухали. Як, скажімо, сьогодні в Японії. Але те, що після проголошення Незалежності «солодка отрута» перетворилася на феномен української школи — факт. І не менш очевидно інше: коли вчитель став «надавачем освітніх послуг», він поступово перетворився, образно кажучи, на офіціанта, який змушений пропонувати учням і батькам ту саму «солодку отруту». Інакше вижити йому буде непросто. 

Якщо перекласти слова Сухомлинського про «солодку отруту» на мову сьогодення, то вони звучатимуть приблизно так: у сьогоднішній українській школі правильна, логічна й конструктивна позиція вчителя, яку педагоги-гуманісти називали дитиноцентризмом, перетворилася на її антипод — дитиноугодництво, у якому дитина стала не центром виховання, а центром поклоніння. У народній версії це звучить простіше: «Як дитина чи “яжемама” сказала — так і буде. Бо клієнт завжди правий». 

Звідки взялося дитиноугодництво?  

Освіта незалежної України розвивалася паралельно з появою нового покоління дітей  — покоління альфа. Це діти, які не бояться, не встидаються і не звикли докладати зусиль. Вони швидкі, прямі, іноді гіперчутливі, але часто — вільні від відповідальності. Змалечку вони звикають, що за них хтось щось зробить. І прав їх навчають значно раніше, ніж обов’язків. Насамперед – у сім’ї.

Школа теж доклалася. Поступово у ній зникла суспільно-корисна праця — бо «не можна дітей змушувати прибирати після себе». У багатьох закладах навчальні кабінети після уроків почали прибирати…учителі. Техпрацівників катастрофічно не вистачало тоді й не вистачає зараз. Із освітнього процесу зникли задачники Сканаві й складні літературні тексти — бо «дітям шкідливо багато  думати і вони втомлюються». Зникли шкільні майстерні, ділянки, теплиці — «це не життєве призначення сучасних дітей». І зникло головне — мотивація наполегливо трудитися, щоб здобути освіту. Бо нині можна стати успішним і заможним, не маючи хорошої освіти. І навіть стати депутатом, міністром чи головою громади — так само.

Переважна більшість учителів виявилася неготовою до зустрічі з цими дітьми і з їхніми мамами. Це залишилось поза увагою великих і менших освітніх керманичів, які зайнялися реформами «на презентаціях», а не реформами по суті. Простіше було оновити стандарти, надрукувати підручники, замутити іще одну стратегію чи концепцію, ніж визнати: школа не готова до роботи з новою дитиною.

Тоді сцену вийшли мами, як міфічні мироносиці, — гучні, впевнені, допущені до телекамер. Вони, образно кажучи, почали диктувати моду в освіті. І вимагати. З’явився новий мем — «яжемама». І новий інструмент тиску на школу. Їхня риторика стала мейнстрімом: головна проблема школи — «відсталі вчителі», їхня «строгість» і «перевантаженість дітей». Батьків закликали масово писати скарги на вчителів . У батьківських чатах навіть розміщували шаблони таких скарг. Міністерство освіти мовчало…Було зайняте реформами і грантами. 

Школа поступово перестала бути місцем трудної освітньої праці і перетворилася на щось подібне до закладу соціального обслуговування — де годують, розважають, витирають носи і… бояться робити зауваження.

Навіть виключення зі школи вилучили із законодавства. Учителя поставили в позу поклоніння з постійним: «Що бажаєте?»

Вінцем цього «нового гуманізму» став Закон «Про освіту» з його «надавачами» та «здобувачами» послуг. У педагогіку прийшов ринок — і разом із ним логіка обслуговування замість виховання.

Що відбулося з учителем? 

Школа втратила внутрішній стрижень. Те, що колись називали виховною позицією вчителя, замінилося на сервісну. Вчителя перетворили на модератора настроїв і очікувань. Замість педагогічного впливу з’явився емоційний сервіс:  подобатися, щоб дитина «не закрилася»; хвалити, навіть коли нема за що; створювати комфорт — навіть ціною зміни смислів. 

Так сформувався новий тип педагога —терплячий, привітний… і безсилий. 

Позбавлений права на захист і твердість, навіть коли дитина або «яжемама» поводяться неприпустимо. У школах почали більше думати про комфорт перебування дітей, ніж про середовище, що мотивує до навчання. А в такому середовищі розмальовані стіни та м’які меблі — вторинне, якщо не третинне. Але розмальовуємо. Дарма, що в дитячих туалетах кабінки без дверей. Натомість стіни «освітніх просторів» розмальовані. 

У таких умовах діти  швидко зрозуміли, що правила можна переписати під себе, що вимога — це пропозиція, а «повага» означає «зручність». Так дитиноцентризм перетворився на дитиноугодництво. А школа — на м’яку зовні і порожню всередині.

Хто у цьому всьому винуватий?  

Передусім — держава, точніше — її ставлення до вчителя.

Невизначеність, перевантаження, знецінення, показові реформи — усе це притупило у вчителів відчуття великої і величної місії. Щоб вижити, вони вчилися мовчати, погоджуватись, усміхатися. Почали жити з «милицями»: чиновницькими рекомендаціями, купленими конспектами, готовими сценаріями. У вчителів сформувалася психологія виживання. І однією з умов виживання стало дитиноугодництво: не догодиш — матимеш проблеми.

Однак, не лише держава. У ситуації, що склалася, винуваті й учителі. Із тієї самої причини, про яку ще Тарас Шевченко писав: «Німі на панщину ідуть…»

Чи є вихід?

Так. Бо є в нас учителі, які зберегли професійну совість, внутрішню гідність і вміння любити дитину — не догоджаючи їй, а виховуючи. Але їх мало. І щороку стає все менше. Дуже багато пішло у неформальну освіту, бо там — свобода. Чи приходять на їхнє місце інші? Майже ні.

І жодне підвищення зарплати не змінить ситуацію, доки вчитель у школі не стане вільним професіоналом, а не офіціантом на ринку освітніх послуг.

І доки освітню політику визначатимуть люди далекі від школи і «яжемами». І саме це є виходом із ситуації, яка склалася. 

P.S. Дивуватися дитиноугодництву — наївно. Це не випадковість. Це симптом системної кризи освітньої моделі, у центрі якої — криза вчителя. Загнаного між обов’язком і виживанням, між покликанням і бюрократією.