«А хто нас слухає?» — колективна тиша української школи

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Чи є здоровий глузд та елементарне критичне мислення у тих, хто сьогодні звозить сотні дітей на т.з. районні етапи учнівських олімпіад? Чи у готовності виконати будь-яку дурну вказівку геть з розуму зʼїхали?

Маю інформацію, що в одне місто мають привезти 400 (!) дітей. Свідомо не називаю це місто, щоб не дай Бог… Але чому про це не думають організатори олімпіад, учителі, які тих дітей супроводжують і директори закладів, що написали відповідні накази? Крайніми будете ви. Й ніхто інший.

Коли вчитель мовчить — це вже не про скромність, а про страх.

Страх сказати очевидне: що ми перетворилися на безвольних виконавців безглуздих наказів.

Страх, що завтра «подзвонять зверху» і запитають, чому ти не відправив дітей на олімпіаду під сиренами.

Страх бути крайнім у системі, де крайніх шукають завжди, але ніколи не там, де справжня вина.

Ми роками кажемо, що навчаємо дітей критично мислити, але самі боїмося подумати вголос.

Навчилися писати накази без розуму, возити дітей — бо «так треба», виконувати дурниці — бо «так усі».

І кожен раз, коли ми це робимо, ми трохи глибше опускаємо школу у болото покори.

«А хто нас слухає?» — кажуть учителі.

Це правда. Вас давно не слухають — бо ви давно не говорите. Ви шепочетеся у закритих групах, у шкільних коридорах, у розмовах «між своїми».

Але тиша не рятує. Вона консервує приниження.

Слухають лише тих, хто говорить голосно.

І, можливо, справжня олімпіада для українського вчителя — не з математики чи біології, а з мужності сказати «досить».

Не боятися виглядати «незручним», не чекати дозволу на здоровий глузд.

Бо поки ми мовчимо, за нас вирішують ті, хто давно забув, що означає слово «освіта».

Школа починається не із наказу МОН і не з олімпіади, а з учителя, який має відвагу залишатися людиною.

І, можливо, саме з цього — з чесного голосу вчителя — колись почнеться відновлення здорового глузду в освіті.

Продовжуючи свій попередній допис про учнівські олімпіади. 

Добре, нехай проводяться ці олімпіади.

Але чому в них немає місця для батьків?

Чому саме вчитель має возити дітей, відповідати за їхню безпеку, чекати годинами під дверима аудиторій і потім ще писати звіти? МАНівські чиновники так вирішили? А хто вони такі для вчителя? 

Думаю, що чиновники МАН, розробляючи нове Положення про олімпіади,  свідомо не передбачили, що саме батько чи мати повинні забезпечити участь дітей у цих олімпіадах. Тому, що тоді практично не буде учасників цих олімпіад. То чи не є це свідченням того, що ці олімпіади ні батькам, ні більшості учнів не потрібні? А чому вони мають бути потрібними вчителям? 

Хоч насправді, участь  у шкільній олімпіаді могла б стати чудовим моментом сімейної гордості. 

Батьки могли б привезти дитину, підтримати її, переживати разом, почастувати після випробування пиріжком, смаколиком чи гарячим чаєм. Це був би день, який запам’ятується: і батькам, і дитині. Майже ідеальна картинка.,

Але ні — це має робити вчитель. Безкоштовно, у вихідний день, без права на помилку. Бо цап-відбувайло? Чи у вчителя сімʼї немає? І як з оплатою праці у вихідний день? 

А якщо, не дай Боже, щось трапиться — крайній буде він.

Не чиновник, який придумав цей абсурд, і не батьки, які відмахнулися: «Нам ніколи».

Саме вчитель.

Ми роками говоримо про «партнерство школи і родини».

Та насправді маємо розлучення з правом перекладати провину.

Школа виховує, навчає, возить, годує, фотографує, розважає — і ще повинна бути вдячною, що їй дозволили це робити.

Школа не може бути всім для всіх.

Без батьків вона перетворюється на сервіс, а вчитель — на шкільного вантажника, який тягне чужу байдужість на власних плечах. І чиновники, щоб самим менше працювати, вчителя до цього спонукають.